Література

8 клас

9 клас

Аналіз поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки»

Історична тематика в ранніх творах Шевченка..
В своїх ранніх творів Шевченко оспівав героїчне минуле українського народу. Увагу поета привернули ті події минулого, в яких виявилась боротьба народу проти загарбників і пригноблювачів за свою волю и незалежність. Мотив визвольної боротьби є основним у таких творах, як «Іван Підкова» (1839 р.), «Тарасова ніч» (1839 р.), «Гайдамаки» (1841 p.), «Гамалія» (1842 p.).
«Іван Підкова» та «Гамалія» змальовують героїчні морські походи запорізького козацтва проти турецьких загарбників. Зокрема в поемі «Гамалія» показаний «отаман завзятий». Ця постать створена поетичною уявою автора, історія не знає морського походу запорізьких козаків під проводом Гамалії. Проте поему «Гамалія» слід трактувати як твір на історичну тему. В ній дається узагальнене зображен¬ня історичних подій, яких немало було у минулому. Похід запорожців оспівано в поемі як героїчний патріотичний подвиг. Поема має виразно романтичний характер.
У поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» — різні моменти визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти.
Оспівуючи героїчна минуле і прагнучи цим запалити сучасників на визвольну боротьбу, Шевченко продовжував традиції передової літератури. Так, Рилєєв у своїх думах і поемах виводив образи борців за волю і незалежність батьківщини в минулому, щоб цим виховувати громадянську мужність у молоді. Його поема «Наливайко», дума про Хмельницького оспівували, зокрема, діячів українського на¬роду. Могутніх людей минулого вивів Гоголь у героїчній повісті «Тарас Бульба». Монументальні образи цього безсмертного твору розкривали славні сторінки визвольної боротьби народу в минулому.
Велика поема «Гайдамаки» написана і надрукована впер¬ше окремою книжкою в 1841 році. Присвятив її Шевченко В. І. Григоровичу, секретареві Академії мистецтв, одному
з учасників викупу поета з кріпацтва.
Тема поеми.
Поема «Гайдамаки» змальовує картину селянського повстання 1768 року, відомого
в історії під назвою «Коліївщина» . Гноблен¬ня, якого зазнавало українське селянство в шляхетській Польщі, не раз викликало вибухи повстань. У XVIII столітті на Правобережжі хвилі повстання котилися одна за одною.
Повстанці, основна маса яких складалася з селян, звалися гайдамаками. Найбільшої сили й розмаху набрало повстання 1768 року. Почавшись у районі Чигирина, воно охопило спочатку південь Київщини (Черкаси, Смілу), а потім поширилось майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв запорожець Максим Залізняк. Коли гайдамаки підступили до м. Умані, до них приєднався уманський сотник Іван Гонта з своїми козаками (Гонта й козаки, якими він командував, були на службі у польського магната Потоцького). Гайдамаки захопили Умань. Однак незабаром повстання було придушене і учасники його зазнали тяжких кар.
Приводом до вибуху повстання 1768 року були знущання конфедератів з населення Правобережної України. Конфедерати (члени організації польської шляхти, незадоволеної політикою короля) грабували населення, громили культурні заклади, церкви тощо. Підтримувані католицьким духовенством, вони всіляко глумилися з селян і міщан.
Повстання гайдамаків було антикріпосницьким, антифеодальним у своїй основі. Тільки в ньому боротьба проти кріпосництва поєднувалася з боротьбою за визволення від національного й релігійного гніту. Повсталі маси прагнули до об'єднання з російським народом, поширювали чутки, що навіть цариця Катерина II допомагає їм. Але насправді царське військо за наказом Катерини II допомогло панській Польщі придушити повстання.
Повстання гайдамаків у 1768 році відбилося в багатьох народних піснях і переказах.
Сюжет поеми.
У своїй поемі Шевченко змалював широку картину повстання 1768 року в його найхарактерніших проявах. Розгортання сюжету йде двома лініями, переплетеними одна з одною. Перша лінія — це розвиток селянського повстання проти панів, друга — історія особистого життя Яреми. Факти з життя Яреми вплітаються в історичні події, адже Ярема є активним учасником гайдамацького руху.
Перший розділ поеми «Інтродукція» (що означає вступ) характеризує політичний лад шляхетської Польщі XVIII століття. Виразними рисами змальовує поет сваволю шляхти й анархію, до якої вона призводила. Шевченко висміяв панський сейм старої Польщі, в якому засідала лише шляхта і панувало повне безладдя, оскільки кожен член сейму міг зірвати будь-яку ухвалу, крикнувши: «Не дозволяю». Таке управління приводило до безладдя в країні. Шляхетські самочинні організації (які називали себе конфедераціями) складали військові загони, які бродили по країні, знущалися з населення і грабували його.
Це й викликало виступ проти шляхти селянських мас.
«Інтродукція» є дуже важливим розділом, де поет змальовує ту історичну обстановку, в якій виникло повстання селянських мас. Коли після «Інтродукції» Шевченко показує життя убогого наймита Яреми, попихача, з якого знущається хазяїн-шинкар, то в постаті цього наймита ми бачимо вже тип майбутнього повстанця.
Розділи «Конфедерати» і «Титар» до кінця вмотивовують вступ Яреми в гайдамаки і всенародність повстання. Тут поет змальовує картини дикого розгулу конфедератів, які знущаються з шинкаря Лейби, закатовують вільшанського титаря, а дочку його Оксану, кохану Яреми, забирають
з собою.
Далі в розділі «Свято в Чигирині» показано початок повстання. В лісі під Чигирином зібралися повстанці і освятили ножі, які нібито прислала їм цариця Катерина II.
У шостому й сьомому розділах («Треті півні» і «Червоний бенкет») історія життя Яреми остаточно вплітається в історію повстання: Ярема приходить до Залізняка і вступає в його загін. Повстання розгорілось з великою силою.
Визначні епізоди зростання його оспівано в дальших розділах поеми. Не залишає поет поза увагою і особистого життя героя.
Під час розгрому шляхетського війська в Лисянці Яремі вдал.ося визволити Оксану з панських рук. Він одвіз її в жіночий монастир у Лебедин, одружився і залишив її там, а сам повернувся до Залізняка.
У прикінцевому розділі «Гонта в Умані» розповідається про здобуття гайдамаками цього міста.
Джерела поеми.
Основним історичним джерелом, яким користувався Шевченко, пишучи свою поему, були народні спогади про Коліївщину. «Про те, що лдялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од сталих людей»,— писав сам поет у передмові до «Гайдамаків».
Шевченко народився й ріс у тій місцевості, де прокотилася хвиля селянського повстання в 1768 році. Він змалку чув багато переказів і пісень про Коліївщину. Насамперед про ці події чув Шевченко від свого діда, про що він згадує в епілозі до поеми.
З пісні про одного з гайдамацьких ватажків, Швачку, він бере епіграф до розділу «Гонта в Умані»:
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи:
«Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі!»
Звичайно, поет цікавився й друкованими джерелами про ці події, але наукових праць про Коліївщину в ті часи ще не було. Він перечитав лише деякі художні твори польських письменників на цю тему та праці з історії Польщі, які дали йому факти до характеристики політичного життя Польщі в «Інтродукції».
Отже, використання народних спогадів і фольклорних матеріалів про Коліївщину допомогло поетові змалювати ці події так, як їх розуміли й оцінювали народні маси. Народні погляди й оцінки виявились і в змалюванні Шевченком персонажів поеми.
Образи твору.
Образи дійових осіб поеми змальовано в героїчному плані. Головний герой твору — повсталий народ.
Основною силою в лавах повстанців була, як називає поет, «громада у сіряках», тобто селянство. Багато тут було «простого козацтва», запорожців, але бачимо і декого з козацької старшини, що приєднались до народних мас. Адже і Гонта був сотником двірських козаків Потоцького.
Але Шевченко вказує і на наявність розходжень між прагненнями мас і козацької старшини. Показовий щодо цього розділ «Свято в Чигирині». В той час, як старшина обмірковує те, хто буде кошовим, хто гетьманом після перемоги над шляхтою, народні маси прагнуть лише стати вільними, скинути з себе гніт.
Характерно, що старшина і маси по-різному ставляться до кобзаря Волоха та його пісень. Так, коли один з гайдамаків висловлює побоювання, щоб старшина не почула співу кобзаря, запорожець відповідає: «А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старшина — батько Максим».
Як широко боротьба охопила маси, видно, наприклад, з того, що під час повстання в селах
... осталися Діти та собаки,
— Жінки навіть з рогачами
— Пішли в гайдамаки.
Це ж показує і епізод з «півпарубком» (розділ «Гупалівщина»). То був «хлопець у свитині полатаній, у постолах». Гайдамаки, наздогнавши хлопця, прийняли його за старченя, але виявилось, що він учасник повстання.
Героїчними рисами змалював поет повсталу масу. Гайдамаки — це «орли»:
На гвалт України
Орли прилетіли...
Вони непримиренні в боротьбі, в прагненні покарати панів за заподіяні селянам кривди.
Типовим представником повсталої маси є Ярема. Це — справжній син трудового народу. Він наймит, попихач, один з тих, хто найбільше терпів гніт, кривду, довго
...гнувся, бо не знав,
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить...
Але пробив час народного виступу — і Ярема йде в пер¬ших рядах месників. Захоплений революційною хвилею повстання, цей сирота убогий стає героєм, захисником по¬топтаних прав, непримиренним ворогом панів. У бою він виявляє надзвичайну хоробрість, завзятість і силу:
А Ярема — страшно глянуть
— По три, по чотири Так і кладе.
Особиста кривда (конфедерати викрали його кохану Оксану) подвоїла його завзятість. Він «з ножем в руках на пожарах і днює й ночує». Визволивши Оксану і одружившись з нею, він того ж вечора вернувся в загін, щоб до кінця виконати свої обов'язки. Свідомість свого суспільного обов'язку керує його вчинками.
Але Яремі властиві не тільки героїчні риси борця, а й ніжність серця. Глибиною й відданістю відзначається його кохання до Оксани.
З теплотою змалював Шевченко образ Яреми, «сироти убогого», «сіромахи». В ліричних рядках, присвячених сирітській долі Яреми, відчувається, що цей об¬раз близький поетові:
Один я на світі без роду, і доля —
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть...
Образ Яреми в поемі займає центральне місце. І цим Шевченко показує, що основною силою повстання 1768 року була найбідніша селянська маса, яка найбільше терпіла від феодально-кріпосницького гніту.
В героїчному плані змалював поет і ватажків повстання — Залізняка та Ґонту. Це особи історичні. Виводячи їх, Шевченко спирався на народні перекази.
Залізняк — ватажок повстання, патріот, улюбленець мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і славлять його: «У нас один старшина — батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього ходу подій. Він виявляє мужність у бою, показує приклад своєю поведінкою. Це — щира душа, яка живе інтересами мас і кровно з ними зв'язана. Кобзар Волох співає про нього:
...наш отаман,
Орел сизокрилий!..
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу...
Залізняк — втілення народного гніву проти панів, непримиренності, нещадності до ворогів.
Як народний герой, патріот оспівується Залізняк і в фольклорі. Відома народна пісня про Залізняка закінчуєте ся такими словами:
Отак козак Залізняк за родину бився
І за теє вічної слави у внуках заручився.
Суворими рисами змальовано Ґонту. Основна риса, яка підкреслюється в ньому,— це вірність присязі, відданість інтересам мас. Приєднавшись до повстанців, взявши в руки «свяченого ножа», щоб різати ворогів народу, він ні перед чим не зупинявся, виконуючи присягу.
Залізняк і Гонта зображені як «отамани... кривавого діла», як непримиренні месники за народні кривді?. Шевченко не спиняється перед змалюванням різанини, кривавих, жорстоких розправ. У цьому, як відзначив ще М. Добролюбов, виявилась вірність духові епохи.
Характерне для Шевченка те, що вже в цьому ранньому своєму творі він у позитивному плані змалював образ:; борців проти влади панів. У пізнішій творчості поета ці образи набули дальшого розвитку.
Рволюційне трактування селянського визвольного руху.
В поемі «Гайдамаки» відбито настрій селянських мас, пригноблених польськими селянського феодалами. В діях, у словах і думках гайдамаків виявились прагнення закріпаченого селянства, дух революційного селянського повстання.
Маси повстали, щоб скинути з себе ярмо неволі, щоб визволитися з-під влади ненависного панства. Вони хотіли покласти край пануванню польської шляхти і на Правобережній Україні, об'єднатися з Лівобережною. Ілюзорні мрії селянських повстанців XVIII століття передані у словах Яреми:
...козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля...
Ярема, виразник визвольних прагнень пригнобленого селянства XVIII століття, мріє про владу гетьмана, і в цьому Шевченко зберіг вірність історичній правді. Поет не підмалював історії, а показав історичну слабість селянського повстання. Народні маси, виступаючи проти панів, проти «дуків-сріблякиків», творили собі ідеальний образ «доброго гетьмана» і тішили себе хибною надією, що він буде захисником прав і інтересів народу.
Образ такого «доброго гетьмана», захисника голоти, виведено в народній думі про Ганжу Андибера.
Повстання гайдамаків у XVIII столітті, як і повстання Пугачова, було виявом народного гніву, протестом пригнобленого селянства проти поневолювачів.
- Образи народних повстанців у поемі мають революційно-агітаційне значення. Поет хотів показати масам бідняків і наймитів, таких, як Ярема, що в боротьбі за свої права єдино вірний шлях — повстання, що шли народу розкриваються в боротьбі за волю, що ці сили могутні й здатні зламати опір гнобителів.
Така революційна суть образів поеми. Але свої погляди Шевченко висловив не тільки в образах, а й у ліричних відступах. У цих відступах він, за словами М. Добролюбова, виступив цілком сучасним поетом, тобто висловив погляди не представників стихійних селянських повстань XVIII століття, а революціонерів середини XIX століття. Таким Шевченко став уже на час написання «Гайдамаків».
Змалювавши героїчну боротьбу селянства проти поневолювачів у минулому, Шевченко закликав маси не забувати цих подій і бути готовими до нового виступу за свої права, за знищення кріпосницького гноблення. Він з сумом говорить про сучасників, про їх пасивність, про відсутність у них революційних прагнень:
А онуки? їм байдуже,—
Панам жито сіють!..
У вступі до поеми Шевченко згадує давній Вавілон як символ гніту, тиранії і підкреслює, що й нова тиранія теж загине, як загинув Вавілон, бо «все йде, все минає». Тут уже є натяк на російський царизм.
Історично вірно показує Шевченко тих, проти кого борються гайдамаки. Це насамперед шляхтичі-кріпосники, які були носіями і соціального, і національно-релігійного гноблення. І якщо ненависть селянства до шляхти приводить до жорстоких розправ, то це була історично виправ¬дана помста.
В поемі засуджено також і єврейських експлуататорів, змальованих в образі шинкаря Лейби, у якого Ярема служив наймитом. Одночасно Шевченко показує, що й сам Лейба зазнає утисків і знущань з боку польської шляхти.
Хоч гайдамаки і змальовані як месники, що нещадно розправлялися з польською шляхтою, поет у спеціальних відступах засуджує національну ворожнечу. Так, у розділі «Гупалівщина» він говорить про роз'єднання між поляками й українцями:
Того ж батька, такі ж діти,—
Жити б та брататься,
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться!..
Поет підкреслює, що роз'єднувала український і польський народи зажерлива політика грабунків і утисків, яку проводив пануючий клас шляхетської Польщі:
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!
— Уб'єм брата! Спалим хату! —
Сказали, і сталось...
І пізніше у вірші «Ще як були ми козаками» (1847 p.), звертаючись до своїх друзів — польських революційних діячів, поет підкреслював:
Отак-то, ляше, друже-брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели...
У «Передмові», яку додав Шевченко в кінці поеми, він ще раз повернувся до цього питання і підніс разом з тим заклик до єднання слов'янських народів: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янська земля».
Художні особливості поеми.
Жанром «Гайдамаки» є романтична поема героїчного змісту. Разом з тим у ній досить сильні елементи реалізму, зокрема в змалюванні Яреми, типового образу повстанця. Художні особливості її відповідають загальному характерові твору.
Сюжет «Гайдамаків» розгортається в епізодах, сповне¬них драматичного напруження. Драматизмом насичена історія Яреми. Наймит, попихач стає одним з активних гайдамацьких діячів. Його кохану захопили конфедерати, вбивши її батька. Особливою драматичністю відзначаються такі епізоди, як убивство титаря і викрадення Оксани (розділ «Титар»), визволення Оксани («Бенкет у Лисянці»), вбивство Гонтою своїх дітей («Гонта в Умані»).
Поема пройнята ліризмом і супроводиться багатьма ліричними відступами. Розповідаючи про події минулого, поет ніби живе з героями, звертається до них, висловлює свою любов і ненависть, дає оцінки подій:
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля!
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
З ліризмом змальовує Шевченко образ сироти Яреми і навіть підкреслює свою спорідненість з ним:
Отакий-то мій Ярема,
Сирота багатий.
Таким і я колись-то був,
Минуло, дівчата...
Кохання Яреми й Оксани змальовано в дусі народних ліричних пісень (згадаймо пісню Яреми «У гаю, гаю», тугу його за Оксаною, розділ «Лебедин» та ін.).
Ліричний характер мають чимало зауважень поета про події і про інших дійових осіб (див., наприклад, сцену, в якій змальовується катування титаря конфедератами).
Отже, твір має ліро-епічний характер.
В дусі романтиків .подає Шевченко образи природи. Природа ніби живе разом з людьми. їх кривавим вчинкам відповідають і явища природи.
Ось, наприклад, пейзаж ночі перед виступом гайдамаків, ночі, в яку гайдамаки святять ножі:
Із-за лісу, з-за туману, Неначе зна, що не треба
Місяць випливає; Людям його світу,
Червоніє круглолиций, Що пожари Україну
Горить, а не сяє, Нагріють, освітять.
Грізний Ярема з свяченим ножем поспішає в Черкаси, щоб узяти участь у кривавій розправі з шляхтою,— і гнівні його думки.
...Дніпр мов підслухав: широкий та синій, Підняв гори-хвилі, а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;
Грім гогоче, а блискавка
Хмару роздирає...
Барвистість мови, зокрема гіперболічність у зображенні героїв та їхніх вчинків, відповідає змістові та характерові твору. Такі образні вислови, як «Розлилося крові широкеє море»; «Заридають чорні гори»; «І синього моря, і Дніпра, щоб вилить люте, і Дніпра не стане» (так характеризується горе Яреми, коли шляхта викрала Оксану); «Де проїдуть (гайдамаки.— П. В.) —земля горить» та інші, можуть бути застосовані тільки до героїчних подій і героїчних людей.
У романтичних художніх творах мова звичайно піднесена, схвильована, мовні засоби барвисті.
У поемі широко використаний фольклор. Тут багато прислів'їв і пісень (які виконає кобзар), багато фольклорних образних висловів і в авторській розповіді та в ліричних відступах, наприклад, змалювання бою як бенкету («Горілки, крові упились» та ін.).
Або роздуми про долю сироти в дусі народних пісень:
Лихо, люди, всюди лихо,
Ніде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться.
Такі художні особливості поеми «Гайдамаки». Вони є яскравим виявом революційного романтизму Шевченка.
Оцінка «Гайдамаків» представниками революційної демократії та дожовтневою «Правдою».
Поема «Гайдамаки» зазнала багатьох нападок з боку реакційних верств суспільства. Особливо гостро лаяли твір і поета українські поміщики. Один з них (П. Лукашевич)
демократії називав Шевченка за поему «негодяем» і «возмутителем черни». Пізніше П. Куліш говорив про «Гайдамаків» як про «кровавую бойню, от которой поневоле отворачиваешься».
Правильно оцінив поему М. Добролюбов: «У Шевченка ми бачимо всі елементи української народної пісні. її історична доля навіяла йому цілу поему «Гайдамаки», напрочуд різноманітну, живу, сповнену сили і цілком вірну народному характерові або принаймні характерові малоросійських історичних дум. Поет цілком проймається настроєм епохи, і тільки в ліричних відступах видно сучасного оповідача».
Критик підкреслює, що в картинах повстання Шевченко зберігає «цілковиту вірність характерові козацьких повстань на ляхів» (тобто на польську шляхту) і не вносить сюди «свого, сучасного погляду», який виявляється лише в ліричних відступах.
Заслугою Шевченка є те, що він у «Гайдамаках» пов'язав майбутню революційну боротьбу народу проти гнобителів з героїчними подвигами народних борців у минулому. Добролюбов добре зрозумів і цей революційний сенс поеми, виписуючи як зразок той ліричний відступ («Гомоніла Україна»), де поет закликав іти шляхом боротьби, яким ішли «відважні предки».
Показово, що уривки з поеми в перекладі на російську мову було вміщено в 1860 році в журналі «Современник».
Дуже високу оцінку дістала поема «Гайдамаки» у більшовицькій газеті «Правда» в зв'язку з сторіччям з дня народження поета.

Афоризми Григорія Сковороди

Афоризми Григорія Сковороди необхідно знати для успішної здачі ЗНО та засвоєння програми. У даному матеріал зібрані найбільш відомі афоризми цього великого філософа та письменника. Можливо, ви знайдете в них щось цікаве для себе.

Афоризми Григорія Сковороди:

• Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?
• Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
• Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?
• Не все те отрута, що неприємне на смак.
• Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.
• Бери вершину і матимеш середину.
• З усіх утрат втрата часу найтяжча.
• Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.
• Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.
• Більше думай і тоді вирішуй.
• Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.
• У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.
• Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
• Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
• З видимого пізнавай невидиме.
• Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..
• Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.
• Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.
• Мудрець мусить і з гною вибирати золото.
• Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?
• Сліпі очі, коли затулені зіниці.
• Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.
• Все минає, але любов після всього зостається.
• Кому душа болить, тому весь світ плаче.
• Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.
• Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.
• Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.
• Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця.
• Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.
• Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне.
• Не любить серце, не бачачи краси.
• Що вподобав, на те й перетворився.
• Не за обличчя судіть, а за серце.
• Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?
• Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.
• Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
• Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?
• Не називай солодким те, що породжує гіркоту.
• Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.
• Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.
• Невже ти не чув, що сини віку мудріші від синів дня?
• Не розум від книг, а книги від розуму створились.

Загальна характеристика

календарно-обрядових, суспільно-побутових та родинно-побутових пісень.

Значення слова „фольклор”. (від англ. Folk – народ, Lore- знання, мудрість; фольклор – усна народна творчість.)

Найдавніші пісні: Календарно-обрядові та родинно-побутові (зародилися в дохристиянський період)

Календарно-обрядова поезія пам’ятка усного мистецтва, в якій яскраво відображені життя, світогляд народу, його погляди на навколишній світ, релігійні вірування на ранніх ступенях історичного розвитку.

Питання класифікації. Зародження різновидів календарно-обрядових пісень у доісторичну добу у зв’язку з господарською діяльністю людини, її практичними потребами. Залежність річного циклу обрядів від послідовності сільськогосподарських робіт. Відображення в календарно-обрядових піснях мрій і прагнень народу. Види календарно-обрядових пісень. Тематичні групи та цикли. Художня своєрідність, місце в обряді, поетика. Особливості композиції, стилю. Збирання і вивчення календарно-обрядових пісень. Збірники З.Доленги-Ходаковського, М.Максимовича, П.Лукашевича, П.Куліша, П.Чубинського, Я.Головацького, В.Гнаткжа, М.Лисенка, В.Грінченка, Ф.Колесси, К.Квітки. Підсумкові академічні видання календарно-обрядових пісень у серії “Українська народна творчість”…

Календарно-обрядові  пісні

Календарно-обрядові  пісні– обов’язковий елемент  ритуального театрального дійства.

Відповідно до пір року виділяють чотири цикли календ.-обряд. Пісень: зимовий, весняний, літній, осінній.

Центральне свято зими – Різдво (символізує народження Всесвіту та божества сонця - Коляди).

Сюди відносимо:

колядки, в яких величають господарів, бажають доброго врожаю, багатства. Шанування. Це поздоровлення та величання.

В християнський період змінилися деякі слова. Наприклад. Замість «Ой Даждьбоже» змінилося на «Ой. Дай Боже».  З’явилися колядки про Ісуса Христа, Діву Марію, Петра, Павла .

Найпоширеніша колядка: «Добрий вечір тобі, пане господарю». Образ Христа поєднується з дохристиянськими образами-символами хлібів, зерна, святкового столу, мотив гостювання в господаря

Щедрівки  - величають початок нового року та величання нового місяця. Пов’язано зі святом Щедрого вечора.

Обов’язкові дійові особи – Маланка (дочка богині Лади) та Василь (місяць).

Наші предки новий рік зустрічали в березні під час весняного рівнодення, тому трапляються образи весни: поля, квіти, приліт птахів тощо

Щедрик, щедрик. Щедрівочка

Прилетіла ластівочка…

Колядки та щедрівки господареві й родині: “Ой чи є, чи нема пан господар вдома?”, “Щедрик, щедрик, щедрівочка”, “Добрий вечір тобі, пане господарю”, “Нова радість стала”. Колядки та щедрівки господині: “Ой ясна, красна на небі зоря”, “Ой сивая тая зозуленька”, “А в тім дворі красна паня”. Колядки та щедрівки парубкові: “Ой рано, рано”, “Пішов наш Олесь гречку косити”, “Ой там за горою та й за кам’яною”, “Зійшло, зійшло три місяці”, “Вполі, в полі плужок ходить “, Колядки та щедрівки дівчині: “По горі, горі пави ходили”, “Ой рясна, красна в лузі калина”, “В нашої Галі на подвіроньку “. Новорічний обрядовий цикл. Виникнення термінів колядка, щедрівка. Поетичне величання господарів, їхніх родин, магічне пророкування щасливого майбутнього прославляння хліборобської праці (оранки, сівби, збирання врожаю) в колядках. Час виконання колядок (з 24 грудня до 7 січня). Провідні мотиви колядок щедрівок. Тематичні групи (господареві, господині, парубкові, дівчині). Структура колядок: заспів, власне колядка, поколядь, приспів. Час виконання щедрівок під Новий рік (13 січня). Висловлення побажання мати в наступному році багатий урожай, великий і без втрат приплід худоби, бджіл. Образ господині, наділеної душевною теплотою берегині родинного вогнища; привабливі образи господаря, парубка, дівчини; образ вдови голубки чи перепілки. Своєрідність поетики і колядок і щедрівок, багатство їхньої художньої образності. Яскраві зорові образи (сонце, золото, зорі, вогонь). Повтори, паралелізми, алітерації, риторичні рими, тропи. Спорідненість колядок, щедрівок із весільною та обжинковою поезією, замовляннями.

«Добрий вечір тобі, пане господарю»

(пісні зимового циклу - колядки )

Добрий вечір тобі, пане господарю,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Застеляйте столи та все килимами,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Та кладіть калачі з ярої пшениці,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Ой перший же празник — то Різдво Христове,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А другий же празник — Василя Святого,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А третій же празник — Святе Водохреща,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що перший празник зішле тобі віку,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що другий празник зішле тобі щастя,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що третій празник зішле всім нам долю,

радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Обряди весняного циклу – веснянки( гаївки, гагілки) – пісні, що закликають та славлять прихід весни. (прийди, прийди, весно, прийди, прийди, красна, принеси нам збіжжя, принеси нам квіток…).“Благослови, мати”, “А вже весна, а вже красна”, “Ой весна, весна днем красна”, “Вийди, вийди, Іванку”, “Вийди, Грицю, на вилицю”, “Кроковеє колесо, колесо”, “Розлилися води на чотири броди”. Жанрові різновиди веснянок. Синкретичні елементи в пісняхсупроводах до хороводу, танців та ігор свідчення давності походження жанру. Характерні образи й мотиви веснянок. Насиченість пісенною символікою: голуб, зіронька, сокіл, зозуля образи закоханих; верба символ зустрічі й побачень молоді; калина символ вроди, дівочої цноти і кохання; рута символ дівоцтва і суворості звичаїв; барвінок символ шлюбу тощо.

«Ой кувала зозуленька

(пісні весняного циклу - веснянки)

Ой кувала зозуленька,

Сівши на лелії,

Співай, співай, товаришко,

Минає неділя.

Ой кувала зозуленька,

Сівши на барвінок,

Співай, співай, товаришко,

Минув понеділок.

Ой кувала зозуленька

Та й кувала сорок,

Співай, співай, товаришко,

Минає вівторок.

Ой кувала зозуленька,

Сіла на віконце,

Співай, співай, товаришко,

Бо заходить сонце.

Співай, співай, товаришко,

Бо вже не будемо,

Та не знаєм, товаришко,

Чи на рік діждемо.

Центральне свято літа – Купала.

Пісні :

Маївки – від май ( місяць) або маяти ( прикрашати зеленню), або маки ( духу лісу та поля) – з обрядів Зеленої ( Клечальної) неділі. Прикрашання зеленню будівель, худоби                  ( пастуші маївки) мало на меті відігнати злих духів.

Русальні пісні - при святкуванні Русального тижня, Русального Великодня ( образи землі. Води. Місяця, ночі, верби, поетизація лісових. Польових. Водяних духів, їх заклинання. І вивід із села. Завершалися русаліями проводами русалок із села.

“Сиділа русалка на білій березі”, “Ой біжить, біжить мала дівчина”, “Ой ти, дівкосемилітко”, “Ой проведу я русалочки до броду “.

Русалії обрядове свято початку колосіння жита (кінець травня початок червня), коли весна переходить у літо, пов’язане із зеленими святами, з Русальним тижнем. Пантеїстичне ставлення до природи, виявлене в прикрашанні хат гілками зілля в Клечальну неділю як оберегом від злих духів, нечистої сили, різної напасті. Русальний тиждень свято дівчат на честь родючих сил природи. Магічна основа русального обряду і пісень. Проводи русалок. Мотиви русальних пісень величання весняної та літньої рослинності, задобрювання, вшановування русалок, які, за віруваннями, могли оберегти людину від хвороби, поле від стихії, а могли й залоскотати, нашкодити, витоптати, потолочити пашню.

Проведу я русалочки до бору»

(пісні літнього циклу - русальні)

Проведу я русалочки до бору,

Сама вернуся додому!

Проводили русалочки, проводили,

Щоб до нас вже русалочки не ходили,

Да нашого житечка не ламали,

Да наших дівочок не лоскотали,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку.

Петрівчані пісні- “Та малая нічка-петрівочка”, “Сьогодні, матінко, Петрів день”, “Ой там, у полі”, “Ой зійдімось, подруженьки”, “Ой коли ми петрівочки дожидали”, “Ой Петре, Петре, Іване”. Петрівчані пісні оригінальна календарно-обрядова лірика літнього циклу, виконання якої пов’язане з традицією петрівчаних обрядів (Петрів піст (закінчується 12 липня святом Петра і Павла). Тематика: кохання сватання, весільні мотиви, сімейні стосунки. Прийоми гумору, сатири в піснях жартівливого змісту.

Купальські пісні – свято Купала – день шлюбу води і сонця ( Лади і Купали)

Центральний образ –вінок –символ річного колвороту, сонячного світла, безконечності. А також дівочої долі.

Вдень обряд проходив навколо ряженого деревця, вночі – навколо вогнища.

Церква в цей день встановила свято святого Івана.

“А ми рутоньку посієм, посієм”, “Коло Мареноньки ходили дівоньки”, “На Івана, на Купала”, “Купайло, Купайло!”, “Ой на Івана та й на Купайла”, “Заплету віночок”. Вияв у тексті пісень їхньої обрядової природи, відображення звичаїв та обрядів, пов’язаних зі святом Івана Купала (Купайла) в ніч з 23 на 24 червня (за ст.ст.) нині з б на 7 липня. Язичницькі корені свята.

Атрибути свята вогонь, стрибання через вогнище, кугання, ворожіння, пускання вінків на воду, пошук цвіту папороті символи очищення. Основні теми купальських пісень: кохання, сватання, майбутнє одруження, сатиричні й жартівливі мотиви. Спорідненість з іншими ліричними піснями, традиційні народнопісенні художні засоби купальської пісенності.

Ой вінку мій, вінку»

(пісні літнього циклу – купальські)

Ой вінку мій, вінку, хрещатий барвінку!

А я тебе плела вчора до вечора.

Виси, мій віночку, на злотім кілочку,

На злотім кілочку, шовковім шнурочку.

А матінка взяла, миленькому дала.

Якби-м була знала, ще б кращего вбрала,

Злотом взолотила, м’ятою обвила.

Обряди осіннього циклу

-зажинкові (побажання добрих жнив, здоров’я, сили під час жнив)

-жнивні ( величання поля, жнив. Женців, підбадьорювання женців, пізніше, в часи кріпаччини- нарікання на важку роботу)Жниварські пісні  “Говорила нивка”, “Там у полі криниченька”, “Ой вже вечір, вечоріє “, “Наша хазяйка добра”, “Ой чиє ж то поле”, “Кругом, женчики, кругом”, “Маяло житечко, маяло”, “Ой літає соколонько по полю”, “Бувай здорова, нива”, “Ой одчиняй, паночку, брами”, “Ой одчини, господарю, новий двір”. Жниварські пісні оригінальна форма поетизації хліборобської праці й художнього осмислення зв’язків людини і природи. Соціальні мотиви. Головний мотив звеличування трудової людини-хлібороба, її плідної праці. Урочистий початок жнив. Умовний поділ жниварських пісень: зажинкові (виконувалися на початку жнив), власне жнивні (їх співали під час жнив), обжинкові (виконувалися під закінчення жнив). Зажинкові пісні побажання добрих жнив, здоров’я і багатства женцям, ідеалізація женців. Мотиви соціальної нерівності у жнивних піснях. Обжинкові пісні найчисленніші та найбагатші за формою і змістом, образами, тематикою. Особлива урочистість, з якою завершувалися жнива. Обряд ушанування “Спасової бороди”, останнього снопа. Образна система, художні засоби.

«Маяло житечко, маяло»

(пісні літнього циклу – жниварські)

Маяло житечко, маяло,

Як у полі стояло,

А тепер не буде маяти,

А буде в стодолі лежати.

До межі, женчики, до межі,

Бо мої пиріжечки у діжі.

До краю, женчики, до краю,

То я вам пиріжечка покраю.

Котився віночок по полю,

Просився у женчиків додому:

— Возьміте мене, женчики, з собою

Та занесіть мене до господаря в стодолу,

Бо я вже в чистім полі набувся,

Буйного вітречку начувся,

Од ясного сонечка нагрівся,

А дрібного дощику напився;

Нехай же я у стодолі одпочину,

Поки вивезуть знову на ниву.

-обжинкові ( передається радість за зібраний урожай, плетення віночків з колосків.)

 

Суспільно-побутові пісні

У соціально-побутових піснях відтворено життя наших пращурів, яке через різні обставини примушувало українців заради миру, спокою й добробуту своїх родин залишати домівку та йти в козацькі походи, чу­макувати, а то й не зі своєї волі відбувати солдатчину чи жити в кріпац­тві. Ці пісні поділяють на козацькі, кріпацькі, чумацькі, бурлацькі, рек­рутські та солдатські, наймитські й заробітчанські.

Козацькі пісні найтісніше пов’язані з історією нашого народу. У них оспівано героїзм захисників рідної землі, їхню готовність пожертвувати родинним затишком і навіть життям. Саме в козацьких піснях найвідчутнішим є мотиви прощання з родиною та героїчної загибелі козака. Надзвичайно романтично відтворено картину проводів Війська Запо­розького в пісні «Ой на горі да женці жнуть»: хвилюються дозрілі жи­та, женці жнуть пшеницю, а коли розігнули натомлені спини, помічають неподалік Військо Запорозьке; ось упізнаваний усіма ще молодий Доро­шенко, а ось і бувалий Сагайдачний з його постійними супутниками — тютюном і люлькою. У піснях цього циклу передусім зображено емоції героя, а не самі вчинки (їх здебільшого відтворено в історичних піснях). Тужливий настрій самотнього, безталанного козака, його загибель тонко передано в пісні «Стоїть явір над водою».

Материн розпач і біль емоційно відтворено в козацькій пісні «Гомін, гомін по діброві». Ця пісня оригінальна тим, що побудована на діалозі матері, яка не хоче відпускати сина на вірну смерть, і сина, який намага­ється заспокоїти неньку. На перший погляд, слова матері видаються прокльонами, але це лише на перший погляд, насправді ж — мати своїми емоційними й зболеними словами застерігає сина, аби той передумав і не йшов у козацький похід. Зворушливою є остання частина пісні, де мати виявляє всю свою лагідність до сина, ця сцена родинна, а значить, тепла й лагідна: «Вернись, сину, додомоньку, / Змию, зчешу головоньку / Та по­стелю постеленьку».

Гомін, гомін по діброві»(козацькі пісні)

Гомін, гомін, гомін,

Гомін по діброві,

Туман поле покриває;

Мати сина виганяє:

"Іди, сину, іди, сину,

Пріч од мене -

Нехай тебе орда візьме,

Нехай тебе орда візьме!" -

"Мене, мати, мене, мати,

Орда знає -

В чистім полі об'їжджає,

В чистім полі об'їжджає". -

"Іди, сину, іди, сину,

Пріч од мене -

Нехай тебе ляхи візьмуть,

Нехай тебе ляхи візьмуть!" -

"Мене, мати, мене, мати,

Ляхи знають -

Пивом-медом напувають,

Пивом-медом напувають". -

"Іди, сину, іди, сину,

Пріч од мене -

Нехай тебе турчин візьме,

Нехай тебе турчин візьме!" -

"Мене, мати, мене, мати,

Турчин знає -

Сріблом-злотом наділяє,

Сріблом-злотом наділяє". -

"Іди, сину, іди, сину,

Пріч од мене -

Нехай тебе москаль візьме,

Нехай тебе москаль візьме!" -

"Піду, мати! Піду, мати!

Москаль мене добре знає -

Давно уже підмовляє,

Давно мене підмовляє.

У москаля, у москаля

Добре жити:

Будем татар-турків бити,

Будем татар-турків бити!"

Гомін, гомін, гомін,

Гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина призиває:

"Вернись, синку, вернись, синку,

Додомоньку -

Змию тобі головоньку,

Змию тобі головоньку!" -

"Мене, нене, мене, нене,

Змиють дощі,

А розчешуть густі терни,

А висушать буйні вітри!"

Розквіт чумацтва в Україні припадає на XVIII — початок XIX ст., хоча відомий з XV ст. Чумаки здебільшого торгували сіллю та рибою, яку при­возили волами з берегів Азовського й Чорного морів та з Дону. Чумацьке життя в дорозі, напади грабіжників на чумаків, розлука з родиною, смерть чумака в дорозі відображено в піснях цього циклу. У чумацьких піснях часто розповідається й про причини, які змушували селян чумакувати:

Ой тим же я чумакую,
Що так мені лучче жити:
На панщину не ходити,
Подушного не платити.

Не завжди надії чумака справджувалися: він повертався з Дону ли­ше з батіжком в руках («Над річкою бережком»), а то й не повертався взагалі («Ой у полі та криниченька»).

«Ой волики ви мої» (чумацькі пісні )

Ой волики ви мої

Да волики половії

Ой і де будем ночувати

Та й у широкій долині

Ой волики ви мої

Да воли круторогі

Ой і що будем вечеряти

Та й кавуни та й дині

Ой волики ви мої

Да волики одномасні

Ой і де будем ночувати

Та й у дівчини Насті

Ой і де будем ночувати

Та й у дівчини Насті

А що будем вечеряти

Та й перепелочку в маслі

Небагато чумак з’їв

Тільки крильця реберця

Заболіло в чумаченька

Коло серця

Коло серця

Кріпацькі пісні зображають тяжке підневільне життя селян, протести  проти приниження людської гідності й безправ’я. У рекрутських і сол­датських піснях звучить туга за домівкою, ріднею, як і в чумацьких, вод­ночас і прокльони на адресу панів, які насильно віддали в солдати укра­їнських хлопців-кріпаків.

«Понад морем, Дунаєм»( солдатські та рекрутські пісні)

Понад морем, Дунаєм

Вітер явір хитає,

Мати сина питає:

«Ой сину мій Іване,

Дитя моє кохане!

А чи тебе оженить,

Чи у військо урядить?..

Як я тебе колихала,

Усю ніченьку не спала;

Як я тебе зростила,

Сама себе звеселила;

Як я тебе оженю,

Всю родину звеселю;

Як я тебе в військо дам,

Собі жалю я завдам!»

«Мати ж моя рідная,

Порадонько вірная!

Ісправ мені три труби,

Да й усі три мідяні;

А четвертую трубу

Ісправ мені золоту!

У одну трубу заграю,

Як коника сідлаю;

А в другую заграю, —

На коника сідаю;

А в третюю заграю, —

З твого двора з’їжджаю;

А в четверту затрублю, —

Серед війська стоячи

І шабельку держучи,

Щоб зачула матуся,

До утрені ідучи,

Як голубка гудучи!»

«Ой сину ж мій Іване,

Дитя моє кохане!

Ой коли б же я зозуля,

Я б до тебе полинула!»

«Якби, мати, я сокіл,

Я б до тебе прилетів!»

«Рости ж, синку, в забаву,

Козачеству на славу,

Вороженькам в розправу!»

«На панщину ходжу, ходжу» (кріпацькі пісні)

На панщину ходжу, ходжу,

Нігди панам не догоджу,

Ходжу взимі, ходжу й вліті, —

Не догоджу нігди в світі.

Ото, хлопці, наші злидні,

Тра ходити на день три дні.

Як прийде понеділок, —

Кожен знає своє діло:

Начне сонечко сходити, —

Ми приходим молотити;

В понеділок колотаєм,

А в вівторок витрясаєм,

А в середу б’єм солому,

Опівночі йдем додому.

А як воля настала,

То тогді нам легше стало;

Ходить пан нас просити:

«Прийдіть, хлопці, молотити,

Дам горілки воно пити

Іще й люльки покурити!»

Тепер наші жінки — пані:

Йдуть на ниву хоць не рано,

Серпом гонить, юрком в’яже,

А в полудень спати ляже.

Серпом гонить, юрком душить, —

Заплатити ввечір мусить.

Виїхав пан на нивоньку,

Пошкрабався в голівоньку:

Копів мало й снопів рідко, —

Заплатити нема звідки.

Копи рідко, снопів мало, —

А в кармані легше стало.

«Паноньку, голубоньку,

Не шкрабайся в головоньку,

Сядь на коня, їдь додому,

Лічи гроші, як полову!

Тогді було в карти грати,

Як ходив мужик дурно жати:

Мужик дурно наробився,

А пан його ще й набився».

 Бурлацькі пісні теж сповнені тугою за рідним краєм, родиною; у них передано важку працю бурлаки й зневажливе ставлення хазяїна до нього.

До бурлацьких пісень тематично близькі наймитські й заробітчан­ські. У них теж ідеться про долю наймита, якого хазяї зневажають, го­нять після тяжкої роботи в полі ще й носити воду, пасти худобу, а буває й віддають наймита в солдати замість свого сина.

«Горе, горе тим сиротам»(бурлацькі пісні)

Горе, горе тим сиротам,

А ще гірше тому бурлакові,

Гей, гей, а ще гірше тому бурлакові.

Та бурлак ходе і горює,

Кажуть люди, що гайнує,

Гей, гей, кажуть люди, що гайнує.

А хазяїн нарікає,

Що бурлак п’є та гуляє,

Гей, гей, що бурлак п’є та гуляє.

«Де ти, бурлак, волочився,

Вечеряти опізнився!

Гей, гей, вечеряти опізнився!»

«Не ходив я пить та гулять,

Ходив діла дороблять,

Гей, гей, ходив діла доробляти!

Ходив діла доробляти».

«Лягай, бурлак, і так спати!

Гей, гей, лягай, бурлак, і так спати!»

Родинно-побутові пісні

     Найбільш улюбленими в народі до сьогоднішнього дня є родинно-побутові пісні,  зокрема пісні про кохання, які передають найінтимніші людські почуття.

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов'язані з її особистим життям, подіями в сім'ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об'єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Інтимна задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого саду: «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе»; вечірнього весняного гаю: «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече». Романтичний пейзаж є не тільки фоном, але й виконує роль художнього паралелізму — допомагає розкрити внутрішній світ ліричного героя — буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами і звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої праці). Закохані зустрічаються в ситуаціях, де завжди існує небезпека втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно від того, чи оспівується кохання щасливе, чи нещасне, усі ці пісні є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

Крім образів молодої пари, найчастіше створюється образ матері, яка виступає або доброю чуйною порадницею (застерігає дочку від необдуманих вчинків, не пускає до хлопця-гультяя; сина застерігає від дівчат, що вміють чаклувати) або ж злою розлучницею, яка не хоче зрозуміти почуття своєї вже дорослої дитини.

Зустрічаються образи братів та сестер закоханих, що або допомагають влаштувати їм побачення, або перешкоджають їм зустрічатися. Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в коханні, недоброзичливими виступають злі сусіди, часто непорядність проявляється з боку близьких друзів (суперницею дівчини є її найближча подруга, що відбирає в неї коханого).

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів). Справжні закохані обіцяють один одному кохати «до смерті», запевняють, що будуть кохати «вічно». Саме такі почуття вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Йому протиставляється мотив невірного, зрадливого кохання, яке завжди сприймається як велика трагедія для обдуреного хлопця чи дівчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини безсонних ночей (коли дівчина до ранку чекає коханого, а він не приїжджає, бо пішов до іншої), відчуття безвихідності, болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома попоредніми тісно переплітається мотив розлуки. Він набуває різноманітних виявів: вимушена розлука двох закоханих, що повні сподівань на зустріч, очікування на вістку від милого (милої); зловіща непередбачена розлука, що віщує розставання, втрату милого, розрив стосунків.

Пісням про кохання характерна традиційна символіка. Первісне єднання з природою спричинило велику кількість архетипів та символів на основі природних явищ, рослинного, тваринного світу. Найпоширеніші з них: пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду Два голуби пили воду;

зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба, Та й упала додолу. «Та й хто мене, молоду дівчину Проведе додому?»;

зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі, Заплакала дівчинонька в батька на порозі Козаче-соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку; хміль — символ хлопця-гультяя:

Ой хмелю мій, хмелю, Ой сину ж мій, сину,

Хмелю зелененький, Сину молоденький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував, Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не розвивався? Що й не роззувався?

Ці мотиви споріднюють ліричний жанр з міфологією: «Судячи по залишках нашої міфології в піснях, здається, мало у якого народу була так оживлена і осимволізована рослинна природа; дерева і трави часто говорять і між собою, і з птахами, і людьми, і мають символічне застосування до людини».

Поряд із символами використовуються персоніфіковані образи-архетипи сонця, вітру, дощу, ворона та ін. У них відображені давні анімістичні вірування, які також відбиті у замовляннях, що вводяться як елементи пісні:

   Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов'язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо:

 Деколи за молоду дружину заступається її чоловік, у таких піснях мотив кохання органічно сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому житті. Але часто і чоловік стає на бік матері і ганьбить дружину за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки:

Причиною такого поводження з дружиною могло бути пияцтво:

Пияцтво ставало причиною розорення сім'ї, що призводило до ще більшої трагедії

 Від таких сімейних обставин страждала не лише дружина, а й діти:

А я молода проти мала —

В вишневім саду під сливкою

У вишневім саду ночувала.

Із маленькою дитинкою.

Тут елементи опису природи набувають іншого значення, ніж у піснях про кохання, — покликані виразити співчуття: 

 Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі і в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами. Глибина ліризму цих пісень виявляється не в опоетизації сімейного життя, а у відвертій правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного життя, не прикрашаючи їх, зворушити слухачів.

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'ї.

У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:

 Та немає гірш нікому,

Що ніхто не пригорне

Як тій сиротині,

При лихій годині.

 Навіть якщо у сироти і були якісь далекі родичі, вони часто відрікались від неї через її убогість:

Як у сироти пшениця родила,

А як у сироти кукіль уродився,

Тоді сироту родина любила.

Тоді од сироти весь рід одступився.

Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.

Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність:

Подібні пісні про гірке життя вдівця, що залишився з дрібними діточками, мусить сам виконувати всю хатню роботу. Найважче переживається самотність, що нема до кого заговорити, нема кому випрати йому сорочку. Тематично до них примикають холостяцькі (парубоцькі) пісні про невеселу долю самотніх чоловіків, якій протиставляється щасливе життя у сім'ї:

 Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але у кожній з них простежуються ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та ін.; викриваються вади людського характеру, висловлюється співчуття знедоленим та убогим. Утверджується народна мудрість, що проявляється у перевазі духовних цінностей над матеріальними, здатності до співпереживання, вміння передати в пісні духовні здобутки попередніх поколінь.

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків:

Предметом висміювання є також невдалі побачення, коли хлопцеві доводиться сидіти зачиненим у хижці, ховатися у запічку чи городами тікати від сусідських собак:

Добродушним гумором сповнені пісні про дівчат, які самі залицяються до хлопців

У них народ вдало підмічає характерні риси таких дівчат, що не можуть всидіти вдома, коли десь грає музика, неохоче виконують хатню роботу, тільки думають, де б розвеселитись: 

Кину кужіль на полицю

Нехай миші кужіль трублять,

І піду на вечорниці.

Нехай мене хлопці люблять.

У таких піснях часто змальовується образ матері, яка то «виховує» дочку, а то поблажливо ставиться до її примхів, чи навіть сама випроводжає «погуляти»:

Послала мене мати

А я собі гуляю,

До хлопців погуляти:

Як рибка по Дунаю.

«Погуляй трохи, доню,

Як рибка з окунцями

Я ж тобі не бороню!»

Я, молода, з хлопцями!

У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат, але ті відповідають:

Я в середу родилася, Не піду я за старого,—

Кажуть люди — горе. Бородою коле.

У таких піснях старий чоловік є не трагедією для молодої жінки, а, навпаки, стає об'єктом насмішок, бо дружина його обдурює, ходить на танці, гуляє з молодими:

Сатирично оспівуються п'яниці, яких жінки женуть додому з корчми:

 Жінка хвалиться сусідам, як вона шанує такого чоловіка:

А я його шаную, До припічка припинаю,

Як собаку рудую: Помиями напуваю.

У них злегка чи дошкульно висміюються й інші шкідливі звички чи вади людей, негативні риси характеру: скупість і бажання розбагатіти («Задумала вража баба та й розбагатіти»), ледарство («Грицю, Грицю, до роботи») та ін. Народ умів з гумором подивитись навіть на матеріальні нестатки, убогість.

У жартівливих піснях з гумором співається навіть про сімейні трагедії (вдівство, сирітство, смерть близьких людей).

Так, хлопець-сирота хвалиться своїм завзяттям:

Нема впину вдовиному сину, Що звів з ума хорошу дівчину.

Комічно змальовується молода вдова, яка не дуже переймається смертю свого чоловіка, не страждає від самотності: 

Поширеними є гумористичні пісні на тему смерті, наприклад: «Ой що ж то за шум учинився», де говориться про смерть комарика:

 щоб усі знали, що там похований «мухи-зеленухи полюбовник!». Часто у таких піснях показано, як родичі ставляться до смерті різних членів сім'ї («Ой дівчина горлиця»):

Слід зауважити, що традиція сміятися над смертю є дуже давня і бере свій початок у доісторичні часи, коли в обряді поховання після тризни над покійником справляли похоронну оргію, задум якої полягав у тому, щоб веселими гучними піснями, іграми, забавами «прогнати» смерть, утверджуючи таким чином перемогу життя. Тому серед слов'ян дуже поширені гумористичні пісні, жарти, дотепи на тему смерті у формі діалогів

Подібні пісні зустрічаються у всіх слов'янських народів. Ще одним підтвердженням давності походження цієї групи пісень є численні твори на сюжет про смерть і весілля комара (мухи), які, вочевидь, є відлунням древніх весняних обрядів.

Не менш давньою серед гумористично-жартівливих пісень є група сороміцьких пісень, традиція яких теж сягає часу язичницьких оргій. Це твори відверто еротичного характеру, в яких оспівується тілесна любов, як правило між чужими людьми (тобто не подружжям). Нерідко це любов до кума чи куми, що є відлунням ритуалу кумування. Оскільки у новітню добу подібні тексти оцінюються негативно з етично-моральних міркувань, вони виконуються за певних умов з деякою мірою табу. Цей пласт народної творчості недостатньо вивчений, оскільки, за свідченням багатьох дослідників, збирачі фольклору свідомо уникали запису подібних текстів, оминали цю тематику у своїх розвідках. Однак ці тексти побутують в народі і є досить цікавими з огляду на їх древнє походження та відлуння в них давніх культових ритуалів та язичницького світогляду.

Як бачимо, жартівливі пісні численні за кількістю і розмаїті за тематикою. Вони становлять значну частину української народної пісенності. У них, за висловом М. Закревського, проявляється «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона не підробна, природня; а дотепність, неначе іскра, часто з'являється несподівано і з блиском».

Родинно-побутові пісні дуже давні за походженням. На це вказують елементи магії і міфології, як наприклад, контагіозної магії

Своїм корінням вони ґенетично пов'язані з обрядовою лірикою (веснянками, колядками, весільними піснями та ін.). Тому їх можна вважати спадком багатьох поколінь, в якому збереглися давні уявлення й звичаї дослов'янської та давньоруської народності, історичні нашарування пізніших епох. Вони відображають багатогранність життя української сім'ї, широкий спектр почуттів і переживань людини, пов'язаних із родинними стосунками, різноманітними життєвими ситуаціями. У них втілилась народна мудрість багатьох віків, погляди прадавніх українців на сім'ю, шлюб, людські взаємини, матеріальні і духовні цінності.

- Тема: оспівування палкого кохання козака до дівчини. - Ідея: возвеличення щирого почуття, яке не розлучить героїв за будь-яких обставин. -  Основна думка: Як ми любились та й розійшлися, / Тепер зійшлися навіки знов. - Жанр: пісня, інтимна лірика. -  Художні особливості твору. Метафори: «серденько мре»,  «очі вкоротили вік»,  «очі на­вчились заводить людей». Епітет: «пісня люба... мила», «очі дівочі темні... ясні». Повтори: «...очі, очі, очі...». Порівняння: «темні, як нічка», «ясні, як день». Звертання: «Ви ж мені, очі...».

МІСЯЦЬ НА НЕБІ

 Місяць на небі, зіроньки сяють,

 Тихо по морю човен пливе.

 В човні дівчина пісню співає,

 А козак чує, серденько мре.

 В човні дівчина пісню співає,

 А козак чує, серденько мре.

 Пісня та мила, пісня та люба,

 Все про кохання, все про любов,

 Як ми любились та й розійшлися,

 Тепер зійшлися навіки знов.

 Як ми любились та й розійшлися,

 Тепер зійшлися навіки знов.

 Ой очі, очі, очі дівочі,

 Темні, як нічка, ясні, як день.

 Ви ж мені, очі, вік вкоротили,

 Де ж ви навчились зводить людей?

-. Тема: оспівування страждань дівчини через те, що «милень­кий поїхав іншої шукати». - Ідея: засудження зради у палкому коханні. -  Основна думка: Хто з любов'ю не знається, / Той горя не знає. -  Жанр: пісня, інтимна лірика. - Художні особливості пісні. Повтори: «Цвіте терен», «нехай їде», «очі, мої». Метафори: «Очі не дрімали», «очі наробили», «очі полю­били». Риторичні запитання: Що ви наробили / Що всі люди обми­нали, / А ви полюбили? Звертання: Очі мої, очі мої, / Що ви наробили... Емоційно-забарвлена лексика: вечороньки, кріселечко, миленький

 Ви ж мені, очі, вік вкоротили,

 Де ж ви навчились зводить людей?

ЦВІТЕ ТЕРЕН

 Цвіте терен, терен цвіте,

 Листя опадає.

 Хто в любові не знається,

 Той горя не знає.

 Хто в любові не знається,

 Той горя не знає.

 А я, молода дівчина,

 Та й горя зазнала,

 Вечероньки недоїла,

 Нічки недоспала.

 Вечероньки недоїла,

 Нічки недоспала.

 Візьму срібне кріселечко,

 Сяду край віконця,

 Іще очі не дрімали,

 А вже сходить сонце.

 Іще очі не дрімали,

 А вже сходить сонце.

 Хоч дрімайте — не дрімайте,

 Не будете спати:

 Десь поїхав мій миленький

 Іншої шукати.

 Десь поїхав мій миленький

 Іншої шукати.

 Очі мої, очі мої.

 Що ви наробили?

 Кого люди обминали,

 Того полюбили.

 Кого люди обминали,

 Того полюбили.

Інші родинно-побутові пісні: “Сонце низенько, вечір близенько”, “В кінці греблі шумлять верби”, “За городом качки пливуть”, “Світи, світи, місяченьку”, “Лугом іду, коня веду”

В окремих із них звучать соціальні мотиви:

За городом качки пливуть,

 Каченята крячуть...

 Вбогі дівки заміж ідуть,

 А багаті плачуть…..

"Ой коли б ти, дівчинонько, Трошки багатенька, Взяв би тебе за рученьку, Повів до батенька!" –говорить козак до дічини в пісні «Лугом іду, коня веду» Але симпатії народу на стороні бідної: вона вийшла заміж, а «Старий козак, як собака, Й досі не женився!»

В інших піснях дівчина прощається з козаком, який іде на війну («Світи, світи, місяченьку»): «Ой не плач же, моя мила, Доля вже моя така. Із турецького походу Дожидайся козака.».

Історичні пісні. Пісні Марусі Чурай

«Віють вітри, віють буйні"

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде.
Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися

Аналіз вірша

Автор: Маруся Чурай

Жанр: лірична пісня

Тема: відтворення страждань дівчини за своїм милим.

 Ідея: возвеличення щирого почуття кохання.

 Основна думка: «Хто щасливий був часочок, про смерть не забуде».

 Художні засоби »Віють вітри, віють буйні»

 Метафори: «віють вітри», «дерева гнуться».

 Епітети: «Щаслива билинка», «люте горе», «тяжко жити».

Риторичні запитання: «Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?», «Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?», «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти?».

 Риторичний оклик: «Озовися!». У пісні «Віють вітри, віють буйні» передано почуття самотньої дівчини, яка порівнює себе з билинкою в полі, що росте на піску — без роси й на спеці. Вона страждає в розлуці з «милим-чорнобривим».

       Гли­боким ліризмом сповнені рядки з художнім паралелізмом («дерева гнуться» — «сльози не ллються»), з них починається твір, а фінал емо­ційно підсилюють риторичні звертання й оклики («Де ти, милий, чор­нобривий? Де ти? Озовися!»).

      Пісня має струнку будову, надзвичайно мелодійна. Іван Котляревський використав її як вступну арію Наталки Полтавки в однойменній опері

                                                      Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
         Пісня Марусі Чурай "Віють вітри, віють буйні" передає почуття самотньої дівчини, яка страждає в розлуці з "милим чорнобривим". Для неї це — "люте горе", вона себе порівнює з билинкою в полі, що росте на піску, без роси, на спеці. Починається твір поетичним паралелізмом (дерева гнуться — сльози не ллються) і закінчується риторичними питальними та окличними реченнями. Має струнку організацію, дуже мелодійний, і донині користується популярністю.

          Пісню «Віють вітри, віють буйні» на початку XIX ст. видатний український письменник Іван Котляревський використав у п’єсі «Наталка Полтавка». Її виконує головна героїня на початку твору. Пізніше Микола Лисенко створив геніальну однойменну національну оперу, яка й нині не сходить зі сцен театрів. Перша ж арія Наталки «Віють вітри, віють буйні» вважається шедевром світової ліричної пісні.

Історичні пісні. Пісні Марусі Чурай

«Засвіт встали козаченьки»

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Стоїть місяць над горою.
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає.
— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
Чрез чотири неділеньки
Додому вертайся!
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусенько,
Бо все в Божій волі.
Бо хто знає, чи жив вернусь.
Чи ляжу у полі!
— Яка ж би то, мій синочку,
Година настала.
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Історія написання: у боротьбі проти завойовників не завжди козаку траплялося повернутися додому.
Рік створення: 1650-ті рр.
Напрям (умовно): романтизм.
Рід: лірика.

Жанр: пісня з елементами балади.
Тематичний різновид жанру: соціально-побутова пісня з елементами історичної.
Тема: прощання козака з коханою й матір’ю перед тим, як вирушити на війну.
Ідея: возвеличення подвигу дівчат і матерів, які в умовах народної боротьби із завойовниками стоїчно чекають своїх коханих і синів; уславлення кохання.
Мотиви: «кохання на війні», «передчуття смерті», «материнська любов».
Образи: людей: козаченько, який передчуває небезпеку; Марусенька — дівчина, яка проводжає коханого; мати; природи: кінь вороненький, місяць, сонце.
Композиція (зміст): (експозиція) зранку козаки вирушають у похід — Маруся плаче за коханим-козаком —

(зав'язка) козак заспокоює її й просить помолитися за нього —

 (розвиток дії) мати проводжає сина й просить повертатися — козак говорить про свої недобрі передчуття — (кульмінація) козак просить матір прийняти Марусю як доньку — мати «плаче» про тяжкі часи — (розв’язка) повтор експозиції.
Система віршування: силабічна, близька до силабо-тонічної.
Віршовий розмір: у силабічній — 14-складовий рядок із клаузулою після 8-го складу (________//______);у силабо-тонічній — 7-стопний хорей.
Строфа: двовірш (дистих), розбитий на чотири рядки.
Римування: паралельне (аа).
Художні засоби виразності: епітет, постійний епітет, метафора, персоніфікація, слова зі зменшено-пестливим значенням, риторичне звертання, риторичне питання, анафора, тавтологія.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Авторство пісні "Засвіт встали козаченьки" приписують легендарній піснярці з Полтави Марусі Чурай. Донька козацького полковника тяжко переживаючи загибель батька, почала складати пісні, в яких виявився незвичайний поетичний дар. З її піснями козаки ходили в похід, набиралися сили духу й відваги. У пісні "Засвіт встали козаченьки" говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу — захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за свою дитину. Пісня по будована у формі діалогу. Є традиційні для народної пісні звертання, зменшувально-пестливі слова, постійні епітети. Музичну тему пісні «Засвіт встали козаченьки» визначний український композитор Микола Лисенко взяв за основу увертюри до опери «Тарас Бульба».

Історичні пісні

«Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава»

(О. Довженко).

Історичні пісні – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб. Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь.
Як окремий жанр, історичні пісні з’явилися в XIV – XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII – XVIII ст. – в добу козаччини. Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу і своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий днів.
Основні теми історичних пісень:
-змалювання важкого періоду в житті українського народу – звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами, наприклад, «Пісня про Байду» («В Цареграді на риночку»);
-показ страхітливих спустошень і насильства;
-зображення подій Національно-визвольної війни 1648 – 1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);
-рух опришків на західноукраїнських землях (XVIII – XIX ст.) (Олекса Довбуш);
-повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук’ян Кобилиця) та ін.
        Серед історичних пісень виділяються балади.

Образи героїв історичних пісень

Історичні пісні є складовою частиною українського героїчного епосу. У них відображено важливі події історії, змальовано відомих історичних осіб. Основний зміст пісень — боротьба українського народу проти іноземного поневолення за соціальне та національне визволення. Історичні пісні виражають народне розуміння історії, дають оцінку подіям і діяльності відомих діячів.

У піснях і думах оспівані герої, які мужньо билися за свободу, не шкодуючи свого життя. Головний персонаж більшості творів — козак-запорожець — відома історична особа або безіменний воїн. Але завжди він — справжній герой, готовий битися до останнього подиху. Головне для нього — захист рідної землі.

Хронологічно першими творами є пісні про турецько-татарські набіги, про полонення мирного населення та його страждання в неволі. У піснях народ оспівав оборонців вітчизни, їх непримиренність до ворогів, готовність скоріше вмерти, аніж підкоритися їм. Таким мужнім патріотом виступає козак Байда, який, навіть зазнаючи тяжких мук, знаходить спосіб поквитатися з ворогом:

Ой як стрілив — царя вцілив,

А царицю — в потилицю,

Його доньку — в головоньку.

«Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!»

Картина розправи вже приреченого на смерть Байди зі своїми ворогами приводить до висновку: доки серце б’ється в грудях, треба шукати і знаходити засоби боротьби з ворогом. У пісні стверджується думка, що ніколи не поневолити народ, який обстоює свою волю і незалежність.

Розквіту історичні пісні досягли в період народно-визвольної війни 1648—1654 років. У них оспівується героїзм народних мас у боротьбі проти соціального і національного гноблення, проти польської шляхти та українського панства. У піснях цього періоду засобами символіки передається сила народу: образ повені в пісні «Розлилися круті бережечки», образ хмелю в пісні «Чи не той то хміль». Поетичний образ хмелю уособлював наростання народної боротьби проти гнобителів, підкреслював, що запорукою сили Богдана Хмельницького є його тісний зв’язок з народними масами. Народ підтримував Богдана і в піснях прославляв його перемоги. У пісні «Ой Богдане, батьку Хмелю» підкреслено мужні риси характеру народного героя, його талант полководця, силу й відвагу:

Знає Корсунь і Пилява,

Знають Жовті Води,

Як водив своє козацтво

Богдан у походи.

----------

Од нас, козаків, од нас, юнаків,

Ні один панок не вкрився.

  У цій пісні згадується ще один герой — Максим Кривоніс, соратник Богдана, який не поступається йому в силі й спритності. Він рубає мечем голову з плечей, "решту топить водою". Під керівництвом умілих ватажків козаки "загнали панів аж за Віслу"

1768 року на Правобережній Україні розгорнулося антикріпосницьке повстання — Коліївщина. Про цю подію складено багато пісень, зокрема про народних ватажків — Максима Залізняка, Івана Ґонту.

З найдавніших часів до нас дійшли пісні, які донесли думи й почуття, болі й сподівання людей-трудівників. Пісня — це душа народу, його нев’януча краса.

   Нечай, Кривоніс, Сірко, Палій, Гонта, Залізняк... Скільки їх, відомих і невідомих борців — захисників України, які навіки залишилися у народній творчості, щоб нагадувати нащадкам про минуле і допомагати наближати вільне і щасливе майбутнє, щоб допомагати повернути "колишню славу України-неньки".

Історичні пісні. « Ой Морозе, Морозенку»

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як та стара мати,
Заплакала Морозиха,
Та стоячи біля хати.
Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає.
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.
То не грім в степу грохоче.
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сила
Козаченьків обступила.
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не вернувся Морозенко,
Голова завзята.
Замучили молодого
Татари прокляті.
Вони його не стріляли
І на часті не рубали,
Тільки з нього, молодого,
Живцем серце виривали.
Поставили Морозенка
На Савур-могилу.
"Дивись тепер, Морозенку,
Та на свою Україну!"
Вся ти єси, Україно,
Славою покрита,
Тяжким горем, та сльозами.
Та кров’ю полита!
І поки над білим світом
Світить сонце буде, —
Твої думи, твої пісні
Не забудуть люди.

Тема: оспівування боротьби козаків під керівництвом Морозенка з татарами.

Ідея: возвеличення мудрості, мужності козацького ватажка; засудження жорстокості, підступності татарських поневолювачів

Основна думка: нічого не бояться козаки, заради щасливого життя народу вони ладні пожертвувати власним життям; народ, що б’ється за свою незалежність, неодмінно переможе.

Жанр: історична пісня.

Композиція

Твір має свого роду обрамлення — починається і закінчується уславленням мужності козацького ватажка Морозенка.

Експозиція: похід козаків на татар під керівництвом Морозенка.

Зав’язка: бій з ворогом.

Кульмінація: полон та катування героя.

Розв’язка: сум матінки-України з приводу смерті свого сина.

Художні особливості твору
Художні засоби твору підпорядковані його ідейному змісту. Витривалість Морозенка пісня передає за допомогою гіперболи (з вирваним серцем герой із Савур-могили споглядає Україну).
Епітети «славний, молодий, голова завзята, буйне військо», пестливе слово «козаченьки», присвійний займенник «наші» передають пошану та любов українського народу до своїх оборонців. Різко протилежні емоційним забарвленням тропи, що змальовують ворогів: вони прокляті, татарська орда порівнюється із страшним громом і чорною хмарою, яка «світ закрила». Постійний епітет «велика сила» вказує на те, що татар було набагато більше, ніж козаків, проте хоробрі воїни відважно кидаються в бій, захищаючи свої землі.
Епітети: «славний козаче», «буйне військо», «голова Завзята», «тяжке горе», «білий світ».
Метафори: «Вкраїна плаче», «Морозенко… сивим конем виграває»,
«живцем серце виривали», «Україна славою покрита».
Гіпербола: «татар велика сила».
Риторичні оклики: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!», «Тяжким горем та сльозами, Та кров’ю полита!».

Історичні відомості

У XIVст. литовські князі захопили більшу частину України, а польські феодали загарбали Галичину і Західну Волинь. Між феодалами Литви і Польщі велась уперта і тривала боротьба за українські і білоруські землі, від якої найбільше страждав трудовий народ. Становище трудящих почало різко погіршувалось після того, як у 1569 р. на шляхетському сеймі в Люблині було проголошено політичне об’єднання Литви з Польщею і українські землі, що знаходилися в межах Литовської держави, опинились під владою шляхетської Польщі.

Захоплені пристрастю до наживи, польські магнати і шляхта почали привласнювати величезні земельні масиви, нещадно закріпачувати селян, збільшувати феодальні повинності. Вони господарювали на Україні, як у колонії. Від них не відставало місцеве українське панство.

Загарбавши українські землі, польські феодали (магнати і шляхта) встановили на Україні найтяжчий, нелюдський кріпосний гніт. Весь тягар кріпосницького і національного гніту ліг на селянство, міську бідноту, козацькі низи. Польська шляхта не вважала українських селян за людей, грубо топтала їх людську гідність. Польські пани за допомогою Ватикану заходами жорстокого примусу насаджувати на Україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися з української мови і культури, намагаючись духовно поневолити український народ.

Все це викликало ненависть народу до гнобителів, загострювало класові суперечності, спричинялося до масових селянських повстань, які кінець кінцем привели до Народно-визвольної війни 1648-1654 рр.

Протягом шести років Народно-визвольної війни українського народу кримський хан виступав із своїм військом то на боці козаків, то проти них — з пансько-польськими полчищами. Проте в усі часи татари не припиняли грабунку українських земель. Навіть після переможних битв разом з козаками, повертаючись додому в Крим, підступне татарське військо палило й грабувало села та міста, вбивало чи забирало в полон мирних людей. Козаки їм цього не дарували і часто вступали у кровопролитні бої зі своїми вчорашніми союзниками.

Це були страшні часи. Більшість сіл і міст лежало в руїнах, поля не оралися, хліб не сіявся. Змучений люд блукав по країні. Люди гинули не лише в боях і під час татарських нападів, а й від голоду.

Отже, пісня «Ой Морозе, Морозенку» розповідає про один із боїв, під час якого татари розбили козацький загін і полонили, а потім скарали його ватажка.

Хто він, Морозенко?

Можливо, це один із соратників Богдана Хмельницького — полковник Станіслав Морозенко або осавул (виборна службова особа, яка відала озброєнням, постачанням та військовою підготовкою козаків) Кропивнянського полку Нестір Морозенко.

В інших варіантах цієї пісні Морозенко — преславний козак, який «на три милі кругом себе кладе ворожого трупу», у бою за ним «тече кривавая річка. Ні страху, ні втоми не знає молодий воїн, і лише численність ворогів здолала героя. Терплячи страшні муки, Морозенко не кориться, він виявляє незвичайну витривалість, зневажає смерть і з думкою про Україну гине.

Основною рисою Морозенка була насамперед любов до Батьківщини, готовність завжди виступити на її захист, виняткова мужність у боях з ворогом. Пісня підкреслює красу і силу улюбленого героя, його хоробрість і молодецтво:

Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.

Захищаючи рідні землі, Морозенко хоробро б’ється із заклятими ворогами. Під час бою повністю проявився блискучий талант молодого полководця: татари втратили втроє більше, ніж козаки. Потрапивши в полон, Морозенко мужньо переносить катування (з вирваним серцем герой споглядає Україну із Савур-могили). Цей факт підкреслює незвичайну силу і витривалість героя. В останню хвилину життя Морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Інколи козакам доводилося вступати у спілку з татарською ордою проти переважаючого польського війська. Але татари часто зраджували своїх союзників, продовжували грабувати українські землі й нищити козацькі загони. Так трапилося і з загоном Морозенка. Мужній козацький ватажок загинув за свою Україну, але люди його ніколи не забудуть. У пісні вжитий оригінальний прийом заперечного порівняння:

То не грім в степу грохоче,
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сипа
Козаченьків обступила.

Є багато й інших характерних для народної пісні художніх засобів — звертання, повтори, зменшувально-пестлйві слова, епітети та інверсія, окличні речення.

Історичні пісні . «Чи не той то Хміль» (Пісня про Богдана Хмельницького)

Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
"Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди".
"А я ляхів не боюся
Г гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи.
На вашу біду".
Ой, втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей, не один лях лежить
Вищиривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой, прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Деякії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Ген, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця...

.

        Історичні відомості

У ході Визвольної війни 1648–1654 рр. український народ здобув ряд блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами, які були розгромлені в битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької області). У полон було взято командуючого польською армією гетьмана М. Потоцького і його помічника польського гетьмана М. Калиновського. Польські та українські пани в паніці тікали з України. У боротьбі проти гнобителів повстанці виявляли масовий героїзм, відстоюючи незалежність і свободу своєї вітчизни.

У цей час з’являється багато історичних пісень і дум про події 1648–1654 рр. Вони відбивають всенародний рух проти соціального і національного гніту шляхетської Польщі, оспівують народних героїв, походи і бої з ворогами. Головним героєм цих пісень є Богдан Хмельницький, оточений глибокою пошаною і любов’ю козацької маси і всього народу.

Записано цю пісню в 50-х рр. ХІХ ст. в Галичині.

У бою під Жовтими Водами в травні 1648 р. українські війська під керівництвом Богдана Хмельницького здобули першу велику перемогу у Визвольній війні 1648–1654 рр., яка й оспівується в пісні.

Золотий Брод, Золота Вода — поетичні назви урочища Жовті Води.

Тема: оспівування мужності, героїзму, винахідливості Б. Хмельницького — видатного українського гетьмана, його прагнення здобути волю і щастя народу в боротьбі з ляхами.

Ідея: уславлення Б. Хмельницького — народного ватажка, талановитого полководця, мудрого державного діяча.

Основна думка: народ шанує і поважає своїх захисників і тому прославляє їх у піснях.

Жанр: історична пісня.

Композиція

Експозиція:  розповідь про Б. Хмельницького, порівняння його з хмелем.

Зав’язка: застереження гетьману — перед битвою з ляхами не пити Золотої Води. Кульмінація: перемога над ворогом.  Розв’язка:  «Утікали вражі ляхи…».

Художні особливості пісні

Метафори:  «хміль в’ється, грає, кисне», «становили хати».Епітети:  «золота Вода», «хороша врода».

Гіпербола: «Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду,— Гей, не один лях лежить головою у воду».

Повтори:  «Чи не той то хміль?», «Ой, той то Хмельницький», «…вражі ляхи».

Риторичні запитання:  «Що коло тичини в’ється?», «Що по ниві грає?»,  «Що у пиві кисне?».

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
        Визвольну війну проти панської Польщі, яка захопила українські землі й прагнула підкорити собі український народ, очолив славний гетьман Богдан Хмельницький. Про нього складено багато легенд, переказів, пісень. Одна з таких пісень — "Чи не той то хміль". Побудована вона на прийомі паралелізму з використанням легенди про походження прізвища Хмельницького. У пісні змальовується досить жорстока картина поразки ляхів (поляків). Але, за народними уявленнями, це справедлива кара, адже вони — завойовники, вони прийшли на нашу землю з мечем

 

Народні думи. «Маруся Богуславка»

Що на Чорному морі,
           На камені біленькому,
           Там стояла темниця кам'яная.
           Що у тій-то темниці пробувало козаків,
           Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
           Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
           То до їх дівка-бранка,
           Маруся, попівна Богуславка,
           Приходжає,
           Словами промовляє:
           «Гей, козаки,
           Ви, біднії невольники!
           Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
           Що тоді бідні невольники зачували,
           Дівку-бранку,
           Марусю, попівну Богуславку,
           По річах познавали,
           Словами промовляли:
           «Гей, дівко-бранко,
           Марусю, попівно Богуславко!
           Почім ми можем знати,
           Що в нашій землі християнській за день тепера?
           Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
           Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
           То ми не можемо знати,
           Що в нашій землі християнській за день тепера».
           Тоді дівка-бранка,
           Маруся, попівна Богуславка,
           Теє зачуває,
           До козаків словами промовляє:
           «Ой, козаки,
           Ви, біднії невольники!
           Що сьогодні у нашій землі християнській великодная
    субота,
           А завтра святий празник, роковий день великдень».
           То тоді ті козаки теє зачували,
           Білим лицем до сирої землі припадали,
           Дівку бранку,
           Марусю, попівну Богуславку,
           Кляли-проклинали:
           «Та бодай ти, дівко-бранко,
           Марусю, попівно Богуславко,
           Щастя й долі собі не мала, Я
           Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!»
           То тоді дівка-бранка,
           Маруся, попівна Богуславка,
           Теє зачувала.
           Словами промовляла:
           «0й, козаки,
           Ви, біднії невольникиі
           Та не лайте мене, не проклинайте,
           Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
           То буде мені, дівці-бранці,
           Марусі, попівні Богуславці,
           На руки ключі віддавати;
           То буду я до темниці приходжати,
           Темницю відмикати,
           Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
           То на святий празник, роковий день великдень,
           Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
           Став дівці-бранці,
           Марусі, попівні Богуславці,
           На руки ключі віддавати.
           Тоді дівка-бранка,
           Маруся, попівна Богуславка,
           Добре дбає,—
           До темниці приходжає,
           Темницю відмикає,
           Всіх козаків,
           Бідних невольників,
           На волю випускає
           І словами промовляє:
           «Ой, козаки,
           Ви, біднії невольники!
           Кажу я вам, добре дбайте,
           В городи християнські утікайте,
           Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
           не минайте,
           Моєму батьку й матері знати давайте:
           Та нехай мій батько добре дбає,
           Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
           Великих скарбів не збирає,
           Та нехай мене, дівки-бранки,
           Марусі, попівни Богуславки,
           3 неволі не викупає,
           Бо вже я потурчилась, побусурменилась
           Для роскоші турецької,
           Для лакомства нещасного!»
           Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
           3 тяжкої неволі,
           3 віри бусурменської,
           На ясні зорі,
           На тихі води,
           У край веселий,
           У мир хрещений!
           Вислухай, боже, у просьбах щирих,
           У нещасних молитвах
           Нас, бідних невольників!

Історична основа твору.

Про історичну основу думи про Марусю Богуславку говорити складно, оскільки достовірних відомостей до нас не дійшло. Вважають, що образ Марусі Богуславки — головної героїні твору — це збірний образ, який не має конкретного історичного прототипу, хоч відомо, що іноді вродливі українські дівчата-полонянки, потурчившись, займали видні місця при дворах турецьких вельмож (наприклад, дружина Сулеймана І Роксоляна).

Бували випадки, коли дівчата-полонянки потрапляли в гарем, ставали дружинами турецьких багатіїв, навіть мали від них дітей. Та до кінця життя в глибині їхньої свідомості жеврів патріотичний вогник і не забувалася провина перед рідною Батьківщиною, не затухало почуття до рідного батьківського краю, рідної землі. Великі муки терпіли такі люди, часто це було трагедією їхнього життя. Ось в цій думі і розповідається про дівчину-полонянку «Марусю, попівну Богуславку», яка, потрапивши в полон, «потурчилась, побусурманилась для роскоші турецької, для лакомства нещасного» — стала дружиною багатого «пана турецького».

 Тема: відтворення часів боротьби українського народу з турками та тривалого перебування козаків у ворожому полоні, яким прагне допомогти Маруся Богуславка.

Ідея: засудження поневолення, страждань, яких зазнали українці під час нападу турків, віра у щасливе вільне життя.

Основна думка: скільки горя, поневірянь зазнав народ у боротьбі з загарбниками, тільки мужність, рішучість українців позбавить їх від ворожого гніту, приниження.

            Жанр: народна дума невільницького циклу.

 Композиція.

Вступ: розповідь про те, як козаки перебували в ув’язненні у пана турецького.

Основна частина: обіцяння Марусі звільнити запорожців з неволі після від’їзду турецького пана до мечеті.

На Чорному морі, на білому камені стоїть кам’яна темниця, а в ній перебуває в неволі сімсот козаків.

Світу Божого, сонця праведного вони не бачать, втратили лік дням.

Аж ось прибуває до них дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка та й питає, чи знають вони, який день нині в їхній землі. Бідні невільники не знають, а Маруся їм і каже, що тепер Великодня субота.

Козаки, це почувши, стали дівку картати-проклинати, що вона їм нагадала про свято, жалю завдала.

Тоді Маруся попросила їх не лаяти її, бо як настане Великодень і пан турецький поїде в мечеть, вона випустить козаків із темниці, хай тікають у міста християнські.

Тільки щоб не минали города Богуслава, дали знати її матері й батькові про неї, сказали, щоб ті маєтків не продавали й не збирали грошей для її викупу.

Адже вона потурчилася, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного.

І хай визволить їх Господь з тяжкої неволі, хай потраплять вони на тихі води, на ясні зорі, у світ хрещений. Слава військам запорозьким і всьому товариству!

Художні особливості думи
Епітети: «білий камень», «бідні невільники», «святий день», «тяжка неволя», «розкіш турецька», «лакомство нещасне», «тихі води».

Метафора: «сльозами проливали» .

Повтори: «…стояла темниця кам’яная»; «…козаки, ви, бідні невольники»; «Словами промовляли, Сльозами проливали»; «…дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка».

Риторичні оклики: «Козаки, ви, бідні невільники!», «Гей. Козаки, ви, бідні невільники!», «Як ти нам святий Великдень і сказала!», «Тільки города Богуслава не минайте!», «…Между мир хрещений!», «Пошли, Боже, на многая літа І до конця віка!».

Риторичне запитання: «Чи ви знаєте, Що в нашій землі Та й день затепера?»

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Українська народна дума оповідає про дівчину Марусю Богуславку, яка потрапила в полон до турків, стала дружиною турецького пана. Хоч вона й не витримала, змінила під силою обставин віру, проте залишилася вірною своїй землі і, наражаючи себе на смертельну небезпеку, допомогла багатьом козакам утекти з неволі.

Чимало дум склав нард про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні в ХVІ–ХVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: бранців продавали на ринку, непокірних гноїли в темницях, на галерах, дітей віддавали в спеціальні військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей убивали. Розлучали матір з дочкою, брата з сестрою. Та не могли вбити у бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Саме такою є Маруся Богуславка. Вона — головна героїня, оскільки в центрі твору стоїть не звільнення козаків-бранців як факт сам по собі, а вчинок Марусі, її ім’ям і названо думу.

Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці оспівано в думі «Маруся Богуславка».

Маруся — проста дівчина-бранка з благородною, чистою душею. Вона не забула своєї вітчизни, народу і прагне врятувати козаків-невільників. Звідси благородні риси і вчинки героїні. Маруся Богуславка не осуджується в думі, хоч вона і «потурчилась, побусурманилась». Навпаки, співець викликає до неї глибоке співчуття у слухачів, наділяє її багатьма позитивними якостями: християнська земля для неї — «наша», Маруся постійно думає про змучених невільників і здійснює свій задум — допомагає їм вирватись з ненависної турецької каторги.

Тож Маруся приходить до козаків-невільників, які «тридцять літ у неволі пробувають, божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають», і обіцяє їм на Великдень дати ключі від темниці (саме тоді «пан турецький», її чоловік, має «до мечеті від’їжджати», а їй залишить ключі). Хоч козаки-невольники і не повірили спочатку в щирість наміру Марусі, а стали проклинати її, проте Маруся дотримала свого слова — вона визволила козаків з неволі, хоч сама з ними не захотіла тікати в рідну землю, і не могла вже залишити чужої країни. Вона просить козаків передати батькам, щоб не збирали грошей для її викупу, бо вона вже додому не повернеться:   Бо я вже потурчилась, побусурманилась    Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!

Трагедія Марусі в тому, що вона, ставши жінкою турецького хана, не забула батьків своїх, свого рідного краю. Патріотичні почуття десь глибоко озиваються в її серці, і вона відважується на дуже ризикований крок: визволяє своїх земляків-невольників.

            Таким чином, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуслав-ка, свідчить про її велику любов до рідної землі, до українського народу

Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.

Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.

Ця дума була добре відома Тарасу Шевченку, він її вмістив у свій «Буквар южнорусский», виданий ним у 1861 році для українських шкіл. А М. Старицький під впливом цього твору написав однойменну історико-побутову драму (1897), п’єсу під цією ж назвою («Маруся Богуславка») написав і І. Нечуй-Левицький (1895), а також Б. Грін-ченко драму «Ясні зорі», С. Воробкевич оповідання «Турецькі бранці»; композитор А. Свєчников створив балет «Маруся Богуславка» (1951); М. Пригара — оповідання «Богуславка».

          Отже, історична дума надихнула митців на створення за її мотивами нових творів літератури і мистецтва.

Українська народна балада «Ой летіла стріла»

Ой летіла стріла

З-за синього моря.

Ой де ж вона впала?

— На вдовинім полі.

Кого ж вона вбила?

— Вдовиного сина.

Немає нікого

Плакати по ньому.

Летять три зозуленьки,

І всі три рябенькі:

Одна прилетіла,

В головоньках сіла;

Друга прилетіла.

Край серденька сіла;

Третя прилетіла

Та в ніженьках сіла.

Що в головках сіла —

То матінка рідна;

Сіла край серденька —

То його миленька;

А в ніженьках сіла —

То його сестриця.

Де матінка плаче.

Там Дунай розлився;

Де плаче сестриця,

Там слізок криниця;

Де плаче миленька —

Там земля сухенька.

Ой матінка плаче.

Поки жити буде;

А сестриця плаче.

Поки не забуде;

А миленька плаче.

Поки його бачить... 

Тема: оспівування суму за вбитим стрілою вдовиним сином.

Ідея: висловлення співчуття до загиблого.

 Основна думка: Ой матінка плаче, / Поки жити буде, / А сестриця плаче, / Поки не забуде; / А миленька плаче, / Поки його бачить…

 Композиція

 Експозиція: діалог про причину смерті вдовиного сина. Зав’язка: приліт трьох рябеньких зозуль.

 Кульмінація: оплакування матері, сестри, миленької, смерть героя.

Розв’язка: смерть рідної людини — одвічна пам’ять про неї.

    У баладі «Ой летіла стріла» змальовується, як загинув удовин син від стріли.

 Горе рідних — безмірне. Вони, як зозулі, прилетіли та й плачуть над убитим. Де мати плаче — там «Дунай розлився», де сестра — там «слізок криниця», а де миленька — «земля сухенька». Сестра й мила скоро забудуть про втрату, а мати страждатиме довіку. У баладі присутні гіпербола, метаморфози (перетворення), трикратність.   

   Народна балада — це ліро-епічний твір з драматичним напруженим сюжетом, у якому розповідається про події з особис­того, родинного та громадського життя. Не­рідко в баладі наявні елементи фантастики та героїка. У баладному творі дійсність по­стає переважно крізь призму драматичних і трагічних подій з особистого життя пер­сонажів. Сюжет балади несе в собі повчаль­ну, моралізаторську настанову. Нерідко вона посилюється окремими повчальними узагальненнями (частіше кінцівками, рід­ше зачинами). Оповідь у баладі динамічна, драматизована, зосереджена на розвитку подій, психологічні характеристики пер­сонажів досить стислі, економні. Значну роль в художній організації балади відіграє діалог, який сприяє повнішому розкриттю характерів персонажів. У баладних творах яскраво представлена народна символіка, нерідко зустрічаються міфологічні мотиви (найчастіше — метаморфоза, перетворення людини на об'єкт природного світу). Для балади характерне також використання прийому гіперболи, особливо в творах на історико-героїчну тематику, коли виникає потреба підкреслити незвичайні фізичні чи

духовні властивості героя, посилити драма­тизм ситуації.

Українські народні балади мають давнє походженні. Вони виникли шляхом транс­формації та синтезу елементів інших фоль­клорних жанрів — календарно-обрядових та родинно-обрядових пісень, казок, легенд, замовлянь. Найбільш сприятливим і про­дуктивним періодом для розвитку українсь­кої балади були XV-XVII ст. У сучасному значенні термін балада використовується з початку XIX ст. На сьогодні відомо близь­ко трьохсот сюжетних типів українських балад.

Українські балади різноманітні за тема­тикою. Вони об'єднують твори про трагічні випадки з особистого й родинного життя та про драматичні суспільні й історичні події. Значна частина балад змальовує дошлюбні взаємини і драматичні епізоди, пов'язані з коханням. Родинно-побутові балади роз­кривають традиційну сферу сімейних відно­син з її моральним устроєм та стереотипами. Балади на історичну тематику близькі до історичних пісень, однак вони не ставлять за мету відобразити певну подію, а зосеред­жуються на вираженні емоцій, викликаних цією подією. Окремі балади звертаються до соціальних сторін народного життя. За своєю внутрішньою організацією вони наближа­ються до соціально-побутових пісень.

Українські балади передають багатий колективний моральний досвід, розкрива­ють спектр народних поглядів на кохання та дошлюбні взаємини, в лірико-драматичному ключі осмислюють усі етапні моменти людського життя. Не дивно, що баладний матеріал знайшов широке використання в художній літературі. Митці слова зверта­ються до балад не лише за темами, сюжета­ми й мотивами. Балади приваблюють знач­ним духовним і пізнавальним потенціалом, оскільки несуть чимало цінної інформації про своєрідність національного характеру українців.

 

 

Скорочено «Повість минулих літ»

Оповідь про заснування Києва

Поляни жили окремо і володіли своїми родами. І до того вони жили родами, кожен на своїх землях.І були три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, а третьому Хорив, а сестра в них була Либідь. Си-дів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата і наркли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі,
а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві.

Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж він повертався, Кий, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, і сестра Либідь тут же померли.

Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє.

Оповідь про напад хозарів

Після смерті братів Кия, Щека і Хорива притискували полян древляни та інші околишні люди. І набрели на полян хозари на горах цих і лісах і сказали:

— Платіть нам данину.

Поляни подумали і дали від кожного дому — меч. І віднесли хозари мечі до свого князя і до старійшин своїх і промовили їм:

— От маємо собі нову данину.

Ті ж запитали:

— Звідки?

Вони ж відповіли:

— У лісі, на горах, над рікою Дніпром.

Знов спитали ті:

— А що дали?

Вони показали мечі. І сказали старійшини хозарські:

— Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку, — шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель.

І збулось усе: володіють руські князі хозарами і по нинішній день.

Так воно здавна ведеться: володіючи, сам стає потім заволоданий.

Оповідь про помсту княгині Ольги деревлянам

Ольга ж була в Києві з сином своїм, дитям Святославом, а воєводою був Свенельд. Сказали ж древляни: «Ось убили ми князя руського. Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і зробимо йому, що хочемо». І послали древляни кращих мужів своїх, числом двадцять, у човнах до Ольги, і пристали вони до берега під Боричевим узвозом, бо тоді вода текла біля Київської гори, і люди сиділи не в пониззі, а на горі, над горою ж стояв кам’яний терем. А княжий двір стояв там, де зараз двір Воротислава і Чудина, а перевісище — сітки для птахів — були аж за містом.

І повідомили Ольгу, що прийшли древляни, і покликала їх Ольга до себе і сказала їм: «Добрі гості прийшли». І відповіли древляни: «Прийшли, княгине». І спитала їх Ольга: «Кажіть, чого прийшли сюди?» Відповіли ж древляни: «Послала нас древлянська земля з такими словами: «Мужа твого ми убили, бо був твій муж, як вовк, розкрадав і грабував, а наші князі добрі, бо вони лад навели на древлянській землі, — вийди заміж за нашого князя Мала». Було ж бо ім’я йому, древлянському князю, Мал, себто Малий.

Сказала їм Ольга: «Люба мені річ ваша. Уже не воскресити мені мужа свого, і хочу пошанувати вас завтра перед людьми своїми. А нині йдіть до свого човна і лягайте в нього з гордим духом. А вранці я пошлю по вас, а ви кажіть: «Не поїдемо на конях і пішки не підемо, а тільки несіть нас у човні».

І вознесуть вас у човні на гору. Сказала так Ольга і відпустила древлян. Сама ж звеліла викопати велику й глибоку яму на теремному дворі.

На ранок, сидячи в теремі, послала Ольга по гостей. І прийшли кияни до них, і сказали: «Кличе вас Ольга для шани великої». Вони ж відповіли: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах і пішки не підемо, а тільки понесіть нас у човні». Сказали кияни: «Ми приневолені, князь наш убитий, а княгиня наша хоче за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, пишаючись, узявшись руками в боки, і з великими бляхами на грудях. Принесли їх у двір до Ольги, і, як несли, так і кинули їх в яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх Ольга: «Чи добра вам честь?» Вони ж відповіли: «Гірше
Ігоревої смерті». І звеліла Ольга засипати їх живими. І засипали їх. І послала Ольга до древлян, і сказала їм: «Якщо справді мене просите, то пришліть кращих мужів, щоб з великою честю піти за вашого князя, бо інакше не пустять мене київські люди». Почувши про це, древляни вибрали кращих мужів, які правили на древлянській землі. І прислали до неї. Коли ж древляни прийшли, Ольга звеліла приготувати їм омовіння, кажучи так: «Помившись, прийдіть до мене».

І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга звеліла зачинити мивницю від дверей. І в тому вогні згоріли всі.

І послала Ольга до древлян із словами: «Ось іду вже до вас. То наготуйте меду багато біля того місця, де вбили мужа. Хай поплачу на могилі його і влаштую поминки — тризну мужу своєму». Вони ж, почувши те, навезли медів багато і заварили їх. Ольга ж, узявши з собою малу дружину, пішла на могилу і плакала там за мужем своїм. Потім звеліла своїм людям насипати високу могилу, а коли насипали, сотворити поминки, і от сіли древляни пити і наказала Ольга своїм отрокам прислужувати їм. І спитали древляни Ольгу: «А де наша дружина, яку ми послали до тебе?»

Ольга ж відповіла: «Іде вона за мною з дружиною мужа мого». І коли упилися древляни, звеліла отрокам своїм пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині сікти древлян. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга повернулась у Київ і зібрала військо.
В літо 946. Ольга із сином своїм Святославом зібрала багато хоробрих воїнів і пішла на деревлянську землю. І вийшли древляни супроти неї. І коли зійшлись обидва війська, кинув списа Святослав на древлян. Спис пролетів між вухами коня і впав коневі у ноги, бо Святослав був ще дитиною. І сказав Свенельд, воєвода батька його: «Князь уже почав. Ударимо ж, дружино, за князем!» І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах.

Ольга ж ринулася із сином до міста Іскоростеня, бо жителі його убили її мужа, і стала із сином своїм коло міста, а древляни замкнулися в стінах і хоробро билися із міста, бо вони знали, що самі убили князя і на що себе прирекли. І стояла Ольга все літо і не могла взяти місто. І замислили так: послала у місто із словами: «До чого хочете досидітися? Всі міста ваші здалися мені і присяглися платити данину. І вже засівають свої ниви і землі. А ви хочете вмерти з голоду, відмовляючись платити данину?»

Древляни ж відповіли: «Ми б раді платити данину, але ж ти хочеш мстити за мужа свого». Сказала їм Ольга: «Я мстила вже за образу мужа свого, коли ви приходили до Києва, вперше і вдруге, а в третій раз, коли справляла поминки. Більше не хочу мстити. Хочу тільки взяти з вас невелику данину і, помирившись з вами, піти геть». Древляни ж спитали: «Що ти хочеш від нас? Ми б раді тобі дати меду і дорогих шкур». Вона ж промовила: «Нема тепер у вас ні меду, ні шкур дорогих, а тому прошу у вас небагато: дайте мені від двору по три голуби і по три горобці. Ви ж бо стомилися в облозі, і я не хочу накладати на вас тяжкі данини, як мій чоловік, а тому-то й прошу у вас мало». Древляни, зрадівши, зібрали з кожного двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга ж сказала їм: «От ви вже й покорилися мені і моєму дитяті. Ідіть у місто, а я завтра відступлю від нього і піду собі геть». Древляни з радістю вступили і своє місто і звістили всім людям, і дуже зраділи люди у місті.

Ольга ж роздала воїнам — кому голуба, кому горобців — і звеліла до кожного голуба і горобця прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приторочити до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці — під стріхи. І тоді спалахнуло все — де були голуб’ятники, де кліті, де вежі, і не було двору, де б не горіло, і не можна було гасити, бо все одразу зайнялося вогнем. І побігли люди з міста, і звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх. Так вона взяла місто і спалила його, а старійшин іскоростенських забрала в полон, а інших людей убила, а третіх віддала в рабство, а решту залишила, щоб платили данину. І наклала на них данину тяжку: платити для Києва і для Вишгорода, бо Вишгород був Ольжине місто.

Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську.

Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.

Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: "Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!"

Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.

Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси!

З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. "Тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську". Навіть трави й дерева нахилилися з жалощів.

Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами.

Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче.

А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон.

Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство.

На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові.

Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Давньоруська пам’ятка невідомого автора "Слово..." є перлиною критського ліро-епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат, які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його висока поетична майстерність та ліризм.

Жанр: літопис.«Повість минулих літ» — це перший літопис, який дійшов до нас, його ще називають «Початковим літописом». До речі, саме він проливає світло на історію нашого народу від найдавніших часів і до днів життя Нестора Літописця — автора цього твору.

Літопис розповідає про початок української держави, про перших наших князів. Цікавою є легенда про заснування Києва: апостол Андрій Первозваний під час подорожі по Дніпру пророкував, що на прибереж­них пагорбах постане місто: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах воз-сіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». Докладно автор розповідає про походи київських князів, про Оле­га та його похід на столицю Візантії Царгород (сучасний Стамбул), на воротах якого він повісив свій щит на знак перемоги. Одним із найвідо-міших фрагментів «Повісті минулих літ», який пізніше ліг в основу сю­жетів багатьох літературних творів, є розповідь про войовничого Свя­тослава, який не знав страху й ніколи не відступав перед ворогом. Його вислів «Іду на Ви!» став афоризмом, ці слова князь відкрито промовляв, коли мав намір боротися з ворогом. Відомим також став вислів Свято­слава, який він виголосив перед нерівним боєм зі стотисячним грець­ким військом: «Не осоромимо землі Руської, ляжемо тут кістьми: мерт­ві бо сорому не мають, а якщо побіжимо, то сором матимемо; станемо ж кріпко, я перед вами піду; якщо моя голова ляже, то дбайте самі про се­бе». З-поміж найвідоміших сюжетів літопису такі: про загибель Ігоря, про помсту княгині Ольги древлянам, про вбивство Бориса й Гліба їх­нім братом Святополком. Захоплення героїчним минулим Київської Русі й глибокий сум з приводу княжих міжусобиць і лиха, заподіяного ординцями, — провідні мотиви літопису.Оригінал «Повісті минулих літ» не зберігся, текст літопису дійшов до нас у двох списках — Лаврентіївському та Іпатіївському.«Повість минулих літ» — це не лише своєрідний підручник історії, а й скарбниця поетичних й епічних сказань, байок, оповідань. Оповідь у літописі ведеться то спокійним, то драматичним тоном, який іноді пере­ривається надзвичайно емоційними сплесками. У мові літопису чимало порівнянь (стріли летять, як дощ; князь Святослав ходив легко, як барс), стійких сполук слів (втирати сльози, зломити спис), народних приказок (смерть спільна всім, мертві сорому не мають). Мова твору жива, образна, поетична, хоча й неоднорідна: у текстах наявні й старо­слов’янізми, й нороднорозмовні елементи

За зразками «Повісті минулих літ» складалися Київський (про по­дії XII століття) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII сто­ліття). У сукупності три літописи називають «Літописом руським» — великою книгою про події часів Київської Русі у світовому контексті до XIII століття.

Сковорода Григорій De Libertate (Про свободу (лат.).)

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Тема свободи

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

Что то за вольность? Добро в ней какоє?
Іни говорять, будто золотоє.
Ах, не златоє: єсли сравнить злато
Против вольности, єще оно блато…
Будь славен вовік, о муже ізбранне,
Вольности отче, герою Богдане!

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: патріотична.
Провідні мотиви: воля — найбільше багатство, уславлення Б. Хмель­ницького.
Віршовий розмір: дактиль.
Тип римування: суміжне.
Про твір: для ліричного героя воля — найбільше багатство. Григорій Сковорода переймався долею селян, які за кріпацтва були віддані поміщи­кам у довічне рабство, тому проблема свободи в закріпаченій Україні була по-особливому актуальна. Ліричний герой, розмірковуючи над питанням, що таке свобода, заперечує порівняння цього людського блага із золотом: «зрівнявши все злото, проти свободи воно лиш — болото». В останніх двох рядках він згадує і славить Богдана Хмельницького як символ вольності — у другій половині XVII століття ще живими були в народній пам’яті бої за визволення з-під національного й соціального гноблення.

Г.Сковорода «Всякому місту звичай і права»

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова:
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір, ,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк,
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова.
Тих непокоїть Венерин амур,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар, —
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
         У вірші "Всякому місту — звичай і права..." Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт —— як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого "совість, як чистий кришталь". Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п’єсі "Наталка Полтавка".

        Вірш «Всякому городу нрав и права» входить до збірки Г. Сковороди «Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного писанія». тема (мотив) твору — зображення тогочасного життя. У цьому вірші Г. Сковорода наче шикує в один ряд тих, кого засуджує, — здирників, бюрократів, пияків, розпусників, підлабузників, ледарів. Це пани, що «непрестанно стягають ґрунта», купці й лихварі, що обманюють людей, чиновники та юристи, що користуються службовим становищем, багатії, чий дім гуде від гулянок, «як кабак». Ідея твору полягає в засудженні нечесного життя, оспівуванні чистої совісті як найвищої цінності життя людини. На противагу суспільній моралі, герой твору думає про те, як прожити життя з чистою совістю, бо тільки така людина не боїться смерті. Совість і честь не лише протистоять багатству й зна- тності — вони піднесені автором над усім дріб’язковим, буденним і є основною цінністю життя. Мова твору образна, основна ідея висловлюється через низку соціальних картин, порівняння, уособ- лення поняття смерті, використання символічних понять честі, совісті. Нагнітанню основної думки допо- магає анафора (єдинопочаток). З метою сатиричного зображення соціальної дійсності використовується емоційно забарвлена лексика (купец лжёт, голова трещит, дур мучит), порівняння (дом, как кабак). Цей твір можна вважати моральним кредо великого мислителя-гуманіста Г. Сковороди.

Г.Сковорода «Бджола та Шершень»

(1722—1794)

— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

Сила:

Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця — життя для людини" — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді,— відповість вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачніший? — Тоді,— відповість мисливець,-коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"...

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним".

Скорочений зміст:

Шершень спитав у Бджоли, чому вона така дурна. Адже, добре знаючи, що плоди її праці корисніші для людей, ніж для неї самої, та до того ж часто їй шкодять, приносячи замість нагороди смерть, Бджола не перестає робити дурниці — збирає мед.

Бджола відповіла своєму радникові, що дурень він сам. Мед до вподоби й ведмедю, та й Шершні нечесно його дістають. Бджоли, якщо б схотіли, також могли б по-злодійськи добувати мед, коли б тільки їсти любили. Але для них незрівнянно більша насолода збирати мед, аніж споживати. Для цього вони народжені на світ і робитимуть так, поки не умруть. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для них — "найлютіша смерть".

Сила [мораль]. Шершень — узагальнений образ людей, що живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити. Бджола ж — мудра людина, яка трудиться в "сродному ділі", тобто за своїм покликанням. Чимало Шершнів безглуздо кажуть: навіщо, наприклад, студентові вчитися, якщо нічого за це не має. Вони не розуміють, що справа, яка припадає до душі, дає найбільше задоволення. За природними законами живуть тварини (Хорт, Кішка, бджола) та наймудріші з людей (наприклад, давньоримський державний діяч і письменник Катон).

Немає більшої радості, як "жити за натурою". Це означає не вдоволення низьких потреб і скотської похоті, а виконання свого природного призначення в житті. Саме про таку близькість до природи сказав давньогрецький філософ Епікур: "Дяка велика блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним". Дотримуватись таких правил у житті — значить догодити Богу, бо "усе в ньому і він в усьому".

Шевченко Тарас — До Основ’яненка

Б’ють пороги; місяць сходить.
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
"Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся —
Жита похилились.
Де паслися ваші коні.
Де тирса шуміла.
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!" "Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море.— Не вернуться,
Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі.
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава.
Слава України!
Без золота, без каменю.
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
"Не потурай",— може, скажеш.
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся 6 і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок.
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
"Ой не шуми, луже!"
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають.
Добрий голос маєш;
Співай же ім, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво.
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули.
Що діялось в Україні,
За що погибала.
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині.
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже "все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине..." Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.

Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю.

Ідея: висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для пробудження національної свідомості українців.

Основна думка: Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.

Жанр: вірш-послання, громадянська лірика.

Віршований розмір: ямб.

Композиція.
Експозиція: розповідь про спустошення Запорозької Січі.
Зав’язка: розмірковування над славою, яку здобули козаки, захищаючи рідний край.
Кульмінація: звертання до Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто шанувати і пам’ятати.
Розв’язка: сум Т. Шевченка за рідним краєм під час його перебування на чужині.

Художні засоби:
Метафори: «Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало…море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала…», «море грає», «усміхнеться серце».
Повтори: «сходить… сходить», «Вернітеся!», «Не вернуться!», «правда… правда».
Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?».
Порівняння: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова… голосна та правдива, як Господа слово».
Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «…батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!».
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла».
Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку…», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку…», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!».
Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая».
Анафори: «Де…», «Не вернуться…», «Без…», «Чи…», «За що…», «Нехай…».

Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна

Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…

Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.

Т.Шевченко «Катерина»

(1814—1861)

(Поема)

І

Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), "бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами". Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.

Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, "як знало серденько", ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї "недобра слава", та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити "московкою".

Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани.

Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.

Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків.

Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!

Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю.

Глузування, "недобрії речі" не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.

Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.

II

Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:

Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками.

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Мати оплакує долю дочки, що її ростила, "як ягідку, як пташечку", але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.

Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати.

Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.

Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду.

У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:

Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!

Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.

III

Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?

А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись.

За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином.

Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:

Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.

Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її.

Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти.

Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті —собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.

IV

Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: "Возьмите прочь безумную!" Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: "Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина". Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.

Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі.

Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.

V

Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я:

Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!

їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...

Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.

«Катерина» — типовий український сюжет. Назвали «байроновою поемою» за раптовий початок і кінець.

Тема: доля жінки-матері у тогочасному суспільстві.

Ідея: гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених. Ідея вільного кохання.

Композиція: чергування епічних та ліричних мотивів.

Катерина — образ України.
Іван — образ байстрюка.
Офіцер — негідник (в кульмінації).

Колізія: трагічна (відцурався коханий, родина, суспільство).

Поема «Катерина» написана 1838 p. Уперше була надрукована в «Кобзарі» 1840 р.

За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин. Поема «Катерина» — перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше – жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в подальшій поетичній і прозовій творчості Т Шевченка («Слепая», «Відьма», «Наймичка», «Марія» та ін.).

У творі одна сюжетна лінія, що час від часу переривається авторськими відступами різного характеру: філософськими, дидактичними, автобіографічними.

Головною героїнею поеми є проста сільська дівчина Катерина, яка, всупереч традиціям і моралі, «покохала москалика, як знало серденько». Коханий поїхав і пообіцяв повернутися. Після народження дитини батьки, які були не в змозі пережити сором, виганяють Катерину шукати коханого. Жінка після тяжких мандрів зустрічає його, та офіцер-спокусник не захотів пізнати колишню кохану і відштовхнув її. Жінка з розпачу втопилася, а дитину підібрали люди. Малого Івася ми зустрічаємо на шляху поводирем. Тут же відбувається його зустріч із паном-батьком. Проте жорстокий чоловік не захотів пізнати свого сина, як колись його матір. Автор явно співчуває Катерині, хоч і засуджує її за легковажну довіру. Його позиція розкривається в ліричних відступах-повчаннях: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

Гостро передано в поемі горе батьків Катерини, яких віковічні традиції моралі змушують зректися своєї дитини, вигнати її з дому. Поет співчуває і цим знедоленим людям, правдиво малюючи їх психологічний стан.

Офіцер-спокусник зображений спочатку через спогади Катерини та авторську мову. Лише раз ми бачимо його при зустрічі з Катериною в лісі. Це жорстока, бездушна людина, яка, за задумом автора, є уособленням горя, що його несе розбещене панство простому народові.

Образ оповідача розкривається через змалювання персонажів поеми, а також у ліричних відступах, якими пов’язані окремі частини поеми. Автор висловлює щире співчуття своїй героїні, виступає на захист знедолених.

Для твору характерна віршувальна різноманітність, особливо відрізняються в ньому ліричні відступи і частини поеми, що містять розвиток дії. Це сприяє більш яскравому й повному вираженню авторського задуму, чітко розмежовує частини твору.

Шевченко Тарас — Гайдамаки

(1814—1861)

(Поема)

Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: "Все йде, все минає — і краю немає..." Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

"Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!"

У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його "діти" — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого "щирого батька" (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, "ножі освятили".

Галайда

Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але "сирота багатий", бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає "ні шеляга", а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, "як панночка". Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

Титар

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна .лібарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

"Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду..."

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

"Завзята бестія! стривай!" Насипали в халяви жару... "Утім'я цвяшок закатай!" Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Свято в Чигирині

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, "як у домовині".

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

"Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори".

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі "праведні" українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив:

"Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!"

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом "заблищали по всій Україні".

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це "пекельнеє свято", охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання "панам жито сіють".

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов "блисне булава".

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

"Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину".

Червоний бенкет

"Задзвонили в усі дзвони по всій Україні", і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом "Гине шляхта, гине!" "по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали".

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні "ксьондзи, єзуїти", які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

"Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?" "А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга".

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко—важко плаче:

"Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину".

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна "навіки заснула". Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.

Гайдамаки» — вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по-новому осмислює дійсність. Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські поміщики ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких районах панщина складала 5-6 днів на тиждень, до того ж селянин мав сплачувати податки. Українці терпіли не лише соціальне приниження, а навіть релігійне: заборонялась православна віра.

У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в густозаселені райони Правобережжя, підбурюючи селян на повстання. За лічені тижні повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили місто Умань — один із найкрупніших центрів польського панства в Україні. На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини («колій» — повстанець), російський уряд послав військо на допомогу польській армії (військо повстанців складали більше як ЗО гайдамацьких загонів). Підступні дії російських офіцерів, які запросили в гості ватажків повстання та заарештували їх, призвели до поразки повстання — табір повстанців під Уманню був оточений російськими військами.

Ґонту і 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після тривалих катувань повстанців знищили (Ґонту катували три дні, знімаючи клаптями шкіру, а потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників було тавровано і заслано до Сибіру.

У поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: перша — священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга — неконтрольована сліпа руйнівна сила повсталого народу. З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як каральної сили за злодійства конфедератів, з другого боку засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом (Залізняк і Гонта «люльки закурили», але від них запалали «і хатина, і будинок»). Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.

Композиційно поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція») та десяти розділів та епілогу. Важливе значення мають такі складові частини твору, як «Передмова» (насправді — післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти!») та «Примітки», складені самим Шевченком.

Лірично-філософський вступ до поеми являє собою авторські роздуми над швидкоплинністю життя, над нескінченними змінами в природі і людському житті. Поет вважає, що «все йде, все минає…», але вічними залишаються тільки волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок реакційної критики на його «Гайдамаків». Таким чином, у вступі до поеми автор визначив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.

Основна частина поеми починається «Інтродукцією», де автор дає оцінку національному, релігійному та класовому стану тогочасної Польської держави. «Інтродукція» є своєрідною експозицією сюжету поеми. У творі простежуються дві сюжетні лінії: перша, основна, — змалювання підготовки та ходу повстання «Коліївщина»; друга — історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої — «Червоний бенкет».

Головний герой поеми «Гайдамаки» — повсталий народ. Спираючись на історичну правду, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну та національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби стали не тільки багаті та бідні українці (просте козацтво, старшина), а й люди інших національностей (молдавани та волохи). Недаремно в пісні Волоха міститься заклик до єднання народів:

Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі —
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками…

Гайдамаки готувались до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідалося про освячення повстанцями ножів, так і називається «Свято в Чигирині». Але сам Шевченко зображує Коліївщину не бенкетом (всупереч назві розділів «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці»), а лихом:

Отаке-то було лихо
По всій Україні
Гірше пекла…
А за віщо,
За що люде гинуть?

Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.

Яскраво змальовано образи ватажків повстання. І якщо характеристику Залізняку влучно дає той же Волох, Називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є «степ і море; скрізь битий шлях…», бо немає я нього «ні оселі, ні саду, ні ставу…», то образ Гонти найповніше відбито в розділі« Гонта в Умані», де розповідається про вбивство Гонтою рідних дітей. У цьому епізоді автор відтворив народні погляди на вірність присязі:

Мої діти — католики…
Щоб ве було зради,
Щоб не було поговору.
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.

Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою.

Отже, і Залізняк, і Гонта — мужні й рішучі народні ватажки, які завжди разом з народом.

Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника:

Не знав сіромаха, що виросли крила,
Що неба дістане, коли полетить…

Образ цей доцільніше характеризувати за допомогою «Епілогу», із якого стає відомо про смерть Ґонти й Залізняка. Лише доля Яреми залишається незрозумілою. По-перше, після розгрому повстання він єдиний з героїв твору залишається живим, по-друге, поема закінчується такими рядками:

А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда.

«Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. «Хто-небудь згадає», — мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадає», «Кат панує, їх не згадають». Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора». У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний залишився живим, і єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо «тими шляхами, де йшли гайдамаки, малими ногами ходив та… плакав». Шевченкознавець С. Валей навіть стверджував: «Ярема се поет сам, а що любов Яреми до Оксани се проекція у поетичний світ його власних любовних бажань і настроїв, се річ, що насувається безпосередньо при читанні поеми…».

Образ Яреми тісно пов’язаний з образом автора-оповідача, оскільки в. ліричних відступах є ряд висловів, які в однаковій мірі можуть належати як Яремі, так і оповідачеві: «О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить…», «Молодеє лихо! Якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер», «Серце мліє, як згадаю…».

Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який хоче збагатитися для того, «щоб зрівнятися з багатою коханою дівчиною. Через деякий час перед нами зовсім інший Ярема, здатний на помсту: «А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе».

Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема відразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього над усе. ‘

Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки та підлітки. Слід зазначити, що «Гайдамаки» — це ліро-епічна поема, у ЇЇ композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, у яких поет стає співучасником зображуваних подій.

В «Епілозі» образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи брататимуться. При цьому слід враховувати, що на Шевченка великий вплив мала християнська мораль:

З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати…
Все замовкло.
Нехай мовчить;
Така Божа воля.

Літературна критика прийняла появу поеми «Гайдамаки» неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842 р. «Литературная газета». У ній відзначено прекрасний поетичний талант Тараса Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, та ця оцінка ґрунтувалася не на майстерності Шевченка, а на власних переконаннях російського критика, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження.

Шевченко Тарас — Кавказ

(1814—1861)

(Поема)

Кавказькі гори "засіяні горем, кровію политі" — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, "прокинеться правда", коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоій силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки.

Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить "всіх імператорів... з дітьми і внуками".

Ліричний герой поеми славить "лицарів великих" — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом

Неутомленниє поклони

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову "не за Україну, а за її ката". Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним "диким" народам:

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти,

Як і тюрми муровати, Кайдани кувати.

Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.

Тематичним продовженням поеми «Сон» є поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності.

Поему «Кавказ» Тарас Шевченко побудував на широкій загальнолюдській основі. Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство:

Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми й онуками, втопить
В сльозах удових. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі?
А матерніх гарячих сльозі
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!

Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…»

Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою:

«Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»

Продовжуючи викривальну тему, поет робить детальний аналіз психології російського імперіалізму: «Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, йенами дана?» Так звана «просвітительська» політика царизму є грабунком іншого народу, у якого хотілось би відібрати навіть чурек, щоб потім кинути Йому як царську милість. Гнобителі ладні стягнути податок Навіть за сонце, за яке горці чомусь не платять. Інтереси поневоленого народу постійно знаходились у центрі уваги Шевченка. Він розкрив безглуздість домагань царизму.

Гнівна сатира на війну — царське полювання — переростає в глибокий сарказм, із яким поет проголошує «славу» «хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям». Таким чином, ми бачимо, що Шевченко поставив самодержця в один ряд із «хортами, гончими, псарями».

Засудженням загарбницьких війн звучать слова: «Лягло костьми людей муштрованих чимало». Серед цих «муштрованих людей» загинув і друг Шевченка, Яків де Бальмен, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, «чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!»

Ненависть до самодержавно-кріпосницької системи викликала в Шевченка ненависть до всього, на чому трималось самодержавство, у тому числі й до церкви, яка стояла на охороні царських інтересів. Взаємовигідна спілка церкви і держави була причиною того, що і до Бога поет не завжди звертався шанобливо:

Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити?

Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, він проти релігійних війн, проти кровопролиття. Поет вважає, що « віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми»?:

Ми віруєм твоїй силі
І слову живому:
встане правда, встане воля,.
І тобі одному
поклоняться всі язики.
вовіки і віки.

«Правда», «воля» для Шевченка — не просто етичні поняття, бо-«правда» людська і «воля» теж людська, бо поруч з собою прет бачить живих реальних людей, які стогнуть у неволі, бо їх продають або програють у карти: «Людей… не негрів… а таких таки хрещених… но простих».

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, ненависті до людей, лицемірства та жадоби до наживи.

Шевченко Тарас — Сон (скорочено) «У всякого своя доля»

(1814—1861)

(Поема (комедія))

Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя доля і свій "шлях широкий": хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки "гострить ніж на брата". Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь "запустити пазурі в печінки". Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до "отечества", з якого між тим "кров, як воду, точить".

Але всі мовчать, "як ягнята", наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, "Адамові діти".

Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого. Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову:

Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть.

Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина "повитої красою" країни, яка

Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає!

Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї

Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.

Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою.

Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.

У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість.

Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом "бори та болота", а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).

Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, "цар волі", що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей:

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати—москалі.

Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь "церкви, та палати, та пани пузаті". На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати.

Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею:

...аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Оповідач дивується, що поети —"віршомази" порівнювали це жалюгідне створіння з богинею.

За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб:

...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.

Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.

Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян:

"Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!"

Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною:

Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської — І без ножа...

На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що "розпинав нашу Україну") від Катерини II (яка "доконала вдову сиротину").

Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій "новій рясі" багаті церкви та палати.

Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну.

Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів.

А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся.

Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся.

Так закінчився цей надзвичайний "сон" — диво, що сниться тільки "юродивим та п'яницям".

Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.

«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.

Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.
У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають -
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сива, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднее мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.

В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.

Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.
Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

Шевченко висміює Миколу I. Саме він правив імперією з 1825 по 1855 роки.

Шевченко Тарас — І мертвим, і живим, і не народженим…

1814—1861)

(Поема)

Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього

Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма...

Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, "полюбити щирим серцем" рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".

Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, "деруть шкуру" з "братів незрящих, гречкосіїв".

Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому:

Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших...

I

Гіркою іронією пройняті рядки твору, де йдеться про властиве українському панству плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється, зокрема, і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних концепцій історичного розвитку країни:

Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець скаже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! слав'яне!" Славних прадідів великих Правнуки погані!

А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки:

Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну:

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров'ю, німці—колоністи садять картоплю.

Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї:

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь.

На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни:

І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!

Жанр: послання.
Вид лірики: патріотична (громадянська).
Провідні мотиви: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.

Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою, своєю силою і народною мудрістю.

Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем. Кругом все тихо, Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує. І раптом вибух…

Вибух Шевченкової поезії… Прямий, відвертий, нерідко сатиричний. Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим, і живим…», написаний у грудні 1845 року. Про ідейний зміст твору, ідейну спрямованість послання й досі є різні думки.
Основний пафос — моральний обов’язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії:

«А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

Даний епіграф, щоправда, сприяє різним судженням. Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують… Людей’запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції? Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.

Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.

Заклик «Розкуйтеся, братайтесяі» теж, на мою думку, звернений до прогресивної інтелігенції. «Розкуйтеся», думаю, означає звільнення від монархічних поглядів, а в слові «братайтеся» був заклик наблизитися до широких народних мас, до селянства.

Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов’язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім’ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько

На чужому полі.

На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин. Тому і піддає критиці українських лібералів, які:

… шкуру драли
З братів незрячих.

Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій:

Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде.

В посланні поет виступає також проти космополітизму. Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов’янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному ґрунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої ж діти
її розпинають.

Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови:

Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
И свого не цурайтесь.

Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені. Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.

Національне самовизначення у творі Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Автор вперше в українській літературі поставив проблему мислячої еліти
і народу як проблему національно-політичну. В благальному звертанні-заклику
він говорить про, братання з простим народом:

Найменшого брата…

Шевченко доводить, що тільки національне єднання, тільки громадянський
мир, просвітлення звільненого народу забезпечить його Батьківщині щасливе
майбутнє:

І забудеться самотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава Україні,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

А щоб це збулося, поет-демократ звертається до дворян, поміщиків, які «святою правдою торгують», «деруть з братів-гречкосіїв» три шкури…

Шевченко викриває абсурдний лібералізм, хижацьке нутро так званих «пат-! ріотів» своєї «неньки України», тобто лжепатріотів, козацьке панство, яких він із сарказмом називає «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття»…

Як бачимо, поет спрямовував свій погляд і в минуле, і в сучасне йому життя, а також звернувся і до ще не народжених. Його послання є глибоким філософським роздумом, до речі, і політичним, над долею всієї України. Він звернувся до всіх людей із засторогою:

Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Поетові слова виявилися пророчими.
Цим твором Т. Шевченко заперечив думку про політичну незрілість ураїнської нації.

Ідея і значення твору: вплив на формування національної самосвідомості українського народу , осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

Заповіт (Як умру, то поховайте ...)

Шевченко Тарас

ЗАПОВІТ
(В автографі Шевченка заголовка нема)

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславі

Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: громадянська.
Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.
Віршовий розмір: хорей.

Заповіт Т. Шевченка — патріотичний гімн.

«Заповіт» Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте «причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…»

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного «реве Дніпро» використовує тавтологію «реве ревучий», щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У «Заповіті» звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше — віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро «…понесе з України у синєє море кров ворожу».

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…», прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.

У поезії «Заповіт» відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби

Шевченко Тарас     Мені однаково, чи буду ...

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

[В казематі 1847]

Вірш «Мені однаково» входить до циклу «В казематі», який створений в умовах ув’язнення поета як учасника Кирило-Мефодіївського братства. У цьому творі, написаному Т Шевченком у передчутті жорстокого присуду, звучать мотиви неволі, стійкої громадянської позиції, уболівання й туги за Україною. За жанром це громадянська лірика. Темою твору є роздуми ліричного героя над долею України. Ідея — ствердження саможертовності в ім’я України — розкривається через зміст усього твору засобом антитези: ліричний герой, розмірковуючи про власну долю, неначе на терезах совісті, виважує пріоритети між власною долею й долею рідної землі, безкомпромісно обираючи найдорожче — Україну.

Глибоке почуття ліричного героя передано за допомогою влучного використання художніх засобів: поряд із яскравими епітетами (люди злії, лукавії, Україна славна, окраденая), поет використовує метафору (злії люди Україну присплять), оксиморон (Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі).

Віршовий розмір твору — ямб.

10 клас

11 клас

П.Тичина

АРФАМИ, АРФАМИ...

Арфами, арфами -

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами -

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Стану я, гляну я -

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон

як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая,-

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям

вкрай.

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

1914

Короткий зміст новели  «Залізний острів» з роману  Олеся Гончара «Тронка»

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному із мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити, Тоня завжди в оточенні дітлахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, то ж вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.
Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її.
Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, від лупатися йому не можна, то ж вона сама прийде.
Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.
Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в'язких кучугуpax — до моря. Дівчина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.
Нарешті — море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють "на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.
Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хлопець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнички. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.

Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.

Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. «Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам'явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає — можна через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв'язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть — залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?

Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.

Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.

Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тонго, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.

Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!»


Коментар
 
Новелу «Залізний острів» у романі О. Гончара «Тронка» називають твором-засторогою. Адже гуманістичні цінності, та й саме життя людини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. І як важливо при цьому зберегти здатність сучасної людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Закохані через свою легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. їхній човен відв'язався, і вони не можуть повернутися. Але не впадають у відчай, прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї людської гідності, своїх почуттів. Кінець кінцем вони врятувалися (про це в іншій новелі, «Тронка»). Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні, послали за ними катер. Довго потім вони не могли без внутрішнього здригання згадувати про цю пригоду. Головне ж — залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.